Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 34
Ольга Бакк
— Агов, Товстий! Коли-небудь я навчу тебе робити компліменти гуманоїдам, — пообіцяв Єнот, всідаючись за кермо. Ольші він помахав ручкою. Сеня затримався, заглядаючи їй в очі. На секунду здалося, що зараз він її поцілує. Але Сеня тільки зняв окуляри й простягнув їй.
— Візьми. На пам’ять.
Ольша прийняла подарунок обома руками, їхні погляди зустрілися.
— Я ще побачу тебе?
Сеня усміхнувся:
— Одного разу ти вже ставила це запитання.
Він різко повернувся й ступнув до машини.
Сухо клацнули дверцята, опускаючись на місце. «Оксо», підібравши колеса під днище, круто пішов у зеніт. Ольша проводжала його очима, поки темну крапку не поглинуло небо. Залишилася лише найзвичайнісінька вуличка, яких у Миколаєві десятки. Дива закінчилися, повернулася повсякденна сірість, але залишилися ще спогади й несподіване відчуття минулого свята. Зітхнула. Наділа подаровані окуляри. Сеня-Сеня, розвідник-гіанець. Розчинився, зник з її життя, як передранковий сон. «А йому б дуже пасував білий халат», — подумала Ольша, підхопила сумку й пішла додому, знаючи напевно, що її шлях набагато коротший, ніж у трійці там, нагорі.
МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО
— Ну? Так що ви все-таки бачили? Як же ви не помітили? Ми ж сьогодні над моєю Украї-ї-їною билися.
— А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села…
— Е-е ні! А повітря? Інше. А небо? Голубіше! І земля зеленіша.
Андрій натиснув «Стоп» і трохи повернувся до початку.
— А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села…
— Е-е ні! А повітря? Інше. А небо? Голубіше!
Ще раз «Стоп» і ще раз до початку.
— Е-е ні! А повітря? Інше. А небо?
Андрій знову натиснув «Стоп» і мовчки дивився в нерухоме зображення на екрані монітора. У кімнату тихо ввійшла дружина Віра й зупинилася за спиною Андрія. Вона хотіла якось допомогти чимсь засмученому чоловікові, але не знала як і чим. Єдине, що вона добре засвоїла, було просте правило: поки чоловік у своїй «печері», його краще не чіпати.
— А повітря? Інше. А небо? — знову заграв Андрій на клавіатурі.
— Андрію! — не витримавши, покликала дружина.
— Так-так, я бачу, — Андрій якось приречено зітхнув і різко перевів курсор навігатора кудись на середину.
— Ну що ж, молодь, завтра в бій, — зазвучали колонки комп’ютера. — У першому бою у вас головне завдання — утриматися за ведучим. Можете не збивати літаки супротивника, не стріляти. Утримаєшся за хвіст ведучого — будеш літати.
«Стоп».
Зображення завмерло. Андрій завмер. Дружина за спиною стояла нерухомо. Андрій повернувся до неї. Їхні очі зустрілися. Обоє полегшено усміхнулися.
— А ти знаєш, Віруню, давай-но ми справді поїдемо в Миколаїв.
— Поїхали. Ти цю поїздку Богданчику вже другий рік як обіцяєш. Він йому вже сниться цей Миколаїв.
*
— Дуже, дуже правильне рішення, дорогий мій Андрюшо! — лікар гаряче трусив Андрія за плечі. — Миколаївське небо вам дуже допоможе. От побачите! Ще привезете мені миколаївський сувенір за гарну пораду.
