Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 144
Ольга Бакк
— Що, все знати?
— Ні, виживати. Адже, якщо по-чесному, після всього того, що ви пишете, будь-кому шию б уже скрутили, а газету — закрили або купили. У вас же навіть охорони доброї нема. Я просто відмовляюся це розуміти. Ви наче зачаровані! Чи, може, на вас у церкві якийсь захист наклали? Я, звичайно, не дуже віруючий матеріаліст, та все ж…
Тут у розмову втрутився третій, присутній в кабінеті. Немічне тільце за комп’ютером в інвалідному візку, рівний прямий погляд свердлячих наскрізь карих очей. Словом — Вадим Космосе, або просто Ігор Пархоменко.
— Не верзіть нісенітниці, капітане, — спокійно сказав він голосом, що не передбачає заперечень. — Ви бачите тут хоч одну ікону? Я ніколи по-справжньому не вірив у цю міфологію і ніхто на нас нічого не накладав. Ми самі на кого хочете… Проте ми думали над цим. І прийшли до більш-менш задовільних для нас висновків — хоч якогось раціонального пояснення, без зайвих неіснуючих сутностей. Розумієте, моє нормальне й ефективне фізичне існування прямо залежить від певної категорії необхідних мені людей, їх здоров’я і душевної рівноваги. Іноді я просто починаю відчувати загрозу всьому цьому з боку якихось людей чи їх груп, або угрупувань, якщо так вам звичніше. Далі все, тобто усунення цієї небезпеки, відбувається само собою. Як? Не знаю. Та, чесно кажучи, і не дуже хочу знати. Назвіть це просто захисною реакцією мого організму. Як кашель або засмага. Отже, нам справді ніщо не загрожує, а ваша турбота — прослідкувати, щоб на нашу «НП» ніхто не наїжджав. Трупів буде менше.
Кілька хвилин Андрійчук сидів мовчки замислившись. А що тут скажеш? Коментарі зайві. Проте щось сказати бажано.
— То значить, усі ці нещасні випадки?.. — почав він, намагаючись залишатись серйозним.
— Так, наша робота. Точніше, моя. Тільки це не доказово. Тому моя вам порада — закривайте ці справи, все одно нічого не знайдете.
— А як же Шило? Його ж бо за що?
— Звідкіля мені знати? Може, це був справді нещасний випадок. А може, він якось пронюхав, що у нас ще не було касової книги. Прекрасна інформація для податкової…
«Цікаво, — думав Андрійчук, прямуючи до свого авто, — такі версії можна буде колись розглядати в суді? Бідна дитина. Мабуть, у таких, як він, дійсно існує така своєрідна захисна реакція. Відхід від реальності. Так, здається, десь я про таке читав… Їм би сидіти тихіше за мишу у цій бандитській державі, а вони… У політику лізуть. Збирай потім їх частинами».
Раптом він почув якийсь віддалений гул, від якого в будинках задзвеніли шибки. Проте небо було ясним і сонячним. А за деякий час пискнула рація у машині.
— Капітан Андрійчук на зв’язку.
— Товаришу капітан! — донісся з рації молодий схвильований голос. — Патрульний сержант Ставненко. У нас знову «чепе». На проспекті Миру «Фольксваген» в’їхав у бензовоз. Видовище не з приємних… Здається, це була машина Торфяняна.
Коротко про авторів
ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬЄВ
Я, Васильєв Володимир Миколайович, уперше заявив про себе голосним криком уранці, близько одинадцятої години, у вівторок восьмого серпня 1967 року й з тих пір ще жодного разу не вмер, хоча шансів було близько десятка.
