Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 143

— Ти б хоч вголос цього не говорив, — сказала мати, підходячи до Ігоря. — Їм же і так дістається. Ну, їдемо?

Вони йшли пішки до офісу редакції, що знаходився відносно недалеко від їхнього будинку. Точніше, вона йшла, а він їхав у своїй електричній колясці.

— Не знаю… — раптом сказав Ігор. — Не знаю, але, здається, коли я про це говорю вголос, то удар якось м’якшає. Втім, я в цьому не впевнений.

Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз зовсім висохла.

— Нічого собі, — здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. — Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.

— Тому ми й їхали вчора по Адміральській, — зазначив Ігор, — де зараз усе перекрито. Розбірки, здається, були. А ти що, усе ще дивуєшся?

— Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.

— Я теж, — зітхнув Ігор, коли вони вже минули вибоїну й наступне перехрестя. — Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здібності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…

***

У дверях редакції, що знаходилася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніший за хмару і навіть не привітався. Його «Фольксваген» понісся геть на непристойній швидкості.

— Здрастуйте, дівчата! — сказав Андрійчук, ледве увійшовши до кабінету.

— А, Анатолію Михайловичу! — відгукнулася редактор. — Яким вітром?

Андрійчук сів на стілець біля редакторського столу. За столом сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти з виду.

— Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?

— Пропонував заткнутись і лягти під нього, — відповіла Пархоменко. — Це я просто розшифровую його дипломатичну мову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.

Вона говорила і паралельно підписувала дискети.

— До речі про наїзди. Я саме тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавето Матвіївно, готувався замах.

— Що? — вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.

— Та не лякайтеся ви так. Злочинців схоплено й знешкоджено, — тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була й неправда.

Пархоменко з незворушним виглядом відклала підписані дискети і взяла до рук макет наступного номера газети.

— А хто вам сказав, що ми злякалися? — сказала вона, розглядаючи газету. — Ми вже давно нічого не боїмося.

— Авжеж, — зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. — Та все ж, надалі будьте обережнішими. Особливо на перехрестях і прес-конференціях.

— Постараємося. Проте, напевне, саме з цим був зв’язаний приїзд у місто Живописця, нині покійного?

— Ви і це вже знаєте… — Андрійчук не відловів на пряме запитання.

— Ну, четверта влада, як бачте.

— Ось дивлюся я на вас і не перестаю дивуватися. І як це у вас виходить?