Читать «Сини Великої Ведмедиці» онлайн - страница 21

Вождь опустив очі.

— А ти робиш це? — спитав він Адамса. Хлопець почервонів.

— Я. мусив покинути рідну домівку, — сказав він.

— Хто прогнав тебе?

— Земельна компанія… це щось подібне до тих компаній, що скуповують хутро; ти познайомився з ними на кордоні. Вони обдурюють кожну маленьку людину.

— Звідки прийшли ці торговельні компанії? Це теж бідні, яким не було чого їсти вдома?

— Ні. Ти все хочеш про нас вивідати. Недарма ти прожив серед нас десять років. У торговельні компанії входять багаті люди, що мають силу золота. І вони можуть усіх нас зжерти, як акули маленьких рибок.

— І це справедливо?

— Ні. Але що вдієш? Проти цього немає ніякого зілля. Тому я й хочу знайти золото, аби заплатити за свою землю. — Останні слова якось мимохіть вихопилися в Адамса. Він одразу пошкодував про це, але було пізно. Обличчя дакоти зробилося схоже на темне дерево, що його вирізьбила сама зненависть. Він загасив люльку, сховав ЇЇ і скочив на коня. Адамс і собі сів, не промовивши ні слова.

— Я бажаю говорити з майором Смітом, — знову почав дакота холодним і гордовитим тоном. — Мені треба дещо сказати йому про транспорт, що був захоплений і знищений.

— Ти хочеш вести з Смітом переговори, Токай-іхто? — спитав Адамс, даремно намагаючись вгадати, що криється за гострим, проникливим поглядом індійця.

— Я бажаю говорити із Смітом.

— Ти даєш слово честі, що прибув сам і не скористаєшся з переговорів для того, щоб твої люди напали на нас?

— Можете бути в цьому певні.

— Гаразд. Тоді їдьмо у форт.

— Ти гарантуєш мені вільний вхід і вихід?

— Так.

Адамс ще з дому звик, що можна цілком покладатись на слово індійця, який веде вільне життя, але й самому також треба додержувати даного слова. Він повернув коня і поскакав до форту попереду індійця. Майор вже, певно, чекав на нього з нетерпінням. Вони знову перейшли брід. Ворота були відчинені. Тільки-но Адамс в'їхав із своїм-супутником, їх одразу ж зачинили.

Адамс зіскочив з коня і збирався доповісти про все комендантові, що стояв на подвір'ї біля рудої кобили. Сміт зморщив лоба і на першому ж слові обірвав молодого раурайтера:

— Адамсе, чому ти так забарився з цим червоношкірим? Ти, певно, ніколи не збагнеш, що таке наказ. Гречкосій ти, а не солдат. Зараз ти впустив сюди дакоту з незав'язаними очима, щоб дати йому змогу вивідати усе в нашому форті?

Раурайтер не розгубився…

— Майоре! Те, що дакота може побачити на подвір'ї, він уже бачив багато років тому. Йому не треба зав'язувати очей. Будете ви говорити з ним, чи мені відправити його?

До Сміта і Адамса підступив елегантний лейтенант.

— Що це за червоношкірий собака? — спитав він пошепки. — У цього типа є кінь. А втім, Адамс мусить знати, кого привів сюди.

Поки вони розмовляли, індієць сидів на коні, наче статуя. Тримаючись на деякій відстані, його з усіх боків обступили цікаві солдати.

Адамс завжди почував глибоку антипатію до лейтенанта Роуча.

— Авжеж, — сказав він зневажливо і неприязно, — я знаю, кого привів у форт.

— Хто ж це такий?

— Токай-іхто, вождь Ведмежого братства.