Читать «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання» онлайн - страница 7

Ернест Хемінгуей

«Сніги Кіліманджаро» написані в період духовної кризи, що вилилась тоді у катарсис — участь Хемінгуея в боротьбі за Іспанську Республіку. Там знайшов він на якийсь час і справжніх героїв, і справжнє застосування людській силі. Спрямована на захист свободи і демократії, вона набувала сенсу, гуманістичної цінності. Такою «сильною людиною» став, наприклад, для письменника Філіпп Роллінгс — центральна фігура п'єси «П'ята колона» (1938), — який сказав про себе: «Попереду п'ятдесят літ неоголошених війн, і я підписав договір на весь строк». Та не менш цікаво те, що за. рік до цього там-таки, в Іспанії, Хемінгуей дописав роман «Володіти і не махи», який перед тим ніяк не викристалізовувався. Книгу цю справедливо вважають засудженням індивідуалізму: «Людина сама бути не може. Не можна тепер, щоб людина була сама», — прохрипів, спливаючи кров'ю, смертельно поранений Гаррі Морган. Хемінгуеївське засудження індивідуалізму є водночас неминучим звинуваченням хибно спрямованої людської сили.

Нестатки штовхнули Моргана на шлях бутлегерства і злочину. Це начебто виправдує його. Перед смертю він тільки те й визнав, що програв у двобої з кубинцями, які пограбували банк, бо був сам. Але хіба тільки це зрозумів Морган, вмираючи? Адже його «операція» з містером Сінгом, хоч і скінчилася вдало, по суті, теж була програшем. Не тільки темний ділок Сінг, але й Морган не взяв до уваги долі нещасних обдурених китайських кулі, які були в цьому рейсі його «вантажем». І Морган уже для них не просто шкіпер-він став їхнім ворогом; і слова старого китайця: «Твоя шахрай… твоя безчесна шахрай» — шмагонули його, як канчуком.

Презирство до цієї злої сили властиве Хемінгуею так само, як і звеличення мужності. В його оповіданні «Убивці» (1927) недолугі гангстери Макс і Ел, що не так за допомогою зброї, як завдяки самовпевненості й нахабству, примушують до цілковитої покори трьох дужих чоловіків, справді огидні. Як абсурдна неминучість смерті, Макс і Ел нависають над могутнім шведом Оле Андресоном. Відштовхує і мертвий спокій, холодна жорстокість мисливця-професіонала Вілсона з оповідання «Недовге щастя Френсіса Мекомбера» (1936).

І все ж Хемінгуей схиляється на бік СИЛИ, але сили, що служить для збереження і утвердження індивідуального «я», сили, що стримується звичайною людською моральністю. В оповіданні «Непереможений» (1925) невдаха-матадор Мануель Гарсіа стоїть на арені сам на сам з неповоротким, важким, скривавленим биком Йому платять якихось триста мізерних песет за цей вечірній виступ. Він щойно вийшов з лікарні, публіка його давно забула, жменьку випадкових глядачів не зацікавила його посередня робота. Мануелю давно вже час кинути цю невдячну професію, взятися за щось інше. Але йому несила розлучитися з кіскою матадора, з утоптаним піском арени, з важким поглядом маленьких лютих очей бика. Чотири рази — тільки-но Мануель намагається встромити шпагу в його карк — бик кидає свого ворога на землю. На арену летять подушки, пляшка боляче б'є Мануеля по нозі. Але, втомлений, спітнілий, брудний, він метушиться навколо бика, ще і ще намагаючись закінчити бій ефектним ударом. З глибокої рани тече кров, груди розриває болючий кашель. Мануеля хочуть віднести в лазарет, але він виривається, підбігає до бика… Нарешті шпагу аж до самого руків'я встромлено в шию. Бик падає. Поруч важко повалився на пісок Мануель. «У мене виходило добре… Просто під кінець не повелося», — шепоче він.