Читать «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання» онлайн - страница 222

Ернест Хемінгуей

— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.

— Ні, дякую. Бульйон чудовий.

— Випий ще трохи.

— Я радніше випив би віскі.

— Віскі може тобі зашкодити.

— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо…»

— Ти ж знаєш, я люблю, коли ти п'єш.

— Ще б пак. Але це шкідливо.

«Ось нехай піде, — подумав він. — Тоді вип'ю скільки захочу. Ні, не скільки захочу, а все, скільки там є. О Боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати якусь часинку… Він лежав нерухомо, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею. Їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.

Ні, він так ніколи й не написав про Париж, Про той Лариж, що був любий його серцю. Ну, а ще про що він не встиг написати?

Про їхнє ранчо й про сріблясту поросль шавлії, про бистру й прозору воду в зрошувальних рівчаках і про буйну зелень люцерни. Прогін іде в гори, і за літо корови стають полохливі, мов олені. І коли восени женеш їх униз, додому, вся та жива маса, мукаюча, рівно тупочучи й збиваючи хмари куряви, поволі суне дорогою. А над горами височить стрімка верховина, чітко вирізняючись проти вечірнього неба, і, коли спускаєшся в долину місячної ночі, все перед тобою залите ясним сяйвом… Потім йому пригадалося, як одного разу він ішов поночі лісом, тримаючись за хвіст коня, — така була темінь; спали на пам'ять і всі ті оповідання, що їх він ще там думав написати.

Про недоумкуватого хлопчину-наймита, якого залишили тоді на ранчо й сказали не давати нікому ані віхтя сіна, і про старого негідника з Форкса, що лупцював хлопчину, коли той робив у нього, — він завернув на ранчо роздобути сіна. Хлопець не дав, і старий погрозив, що знов його поб'є. Тоді хлопець приніс із кухні рушницю і, коли старий намагався вломитись у сінник, застрелив його; коли вони повернулися на ранчо, труп уже тиждень як лежав у оборі, замерзлий і погризений собаками. А те, що лишилося, ти поклав на сани, загорнуте в ковдру й перев'язане мотузками, узяв собі на підмогу того ж таки хлопця, і ви удвох, ставши на лижі, потягли сани на дорогу, а там іще шістдесят миль до міста, де хлопця належало передати владі. Він і гадки не мав, що його заарештують. Думав, що виконав свій обов'язок, що ти йому друг і що він дістане віддяку. Він допомагав тягти старого в місто, щоб усі дізнались, який то був лихий чоловік і як він хотів украсти чуже сіно; і коли шериф надів хлопцеві наручники, той очам своїм не повірив. А тоді заплакав… Це теж було оповідання з тих, які він приберігав на майбутнє. Про тамтешнє життя він міг би написати не менш як зо два десятки оповідань, та так і не написав жодного. Чому?