Читать «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання» онлайн - страница 10

_{Ця хемінгуеївська «посмертна маска» не більш реальна, ніж гримаси готичних химер: автор «Прощавай, зброє», «Снігів Кіліманджаро», «П'ятої колони» не був ані ворогом інтелекту, ані декадентом. Вже йшлося про те, що наслідування «неінтелектуального» буття солдатів, боксерів, матадорів — це для справжнього хемінгуеївського героя лише роль, форма існування у ворожому йому капіталістичному світі. До того ж іще й форма, яка, нехай і складними шляхами, привела героїв роману «По кому б'є дзвін», повісті «Старий і море» до спроби взяти собі за взірець наслідування справжніх синів народу, борців за благородну справу його визволення. Що ж до декадансу чи ірраціоналізму, то їх цьому письменникові-реалісту, письменникові, що вірив у людину і в кінцеву справедливість навколишнього світу, можна приписувати, лише нічого не зрозумівши в його творчості. Щ Крім Д'Аннунціо, Лоуренса, Мальро, Хемінгуея порівнюють ще й з Альбсром Камю. Проте різниця між ними істотніша і знаменніша за певну зовнішню подібність. І справа не лише в тому, що світ Камю похмуріший, його трагедія глибша, а людське становище безрадісніше, тобто не лише в показниках кількісних.}

_{«Ввечері до мене завітала Марі. Вона спитала, чи думаю я побратися з нею. Я відповів, що мені однаково, та коли вона цього бажає, то можна й одружитися. Тоді їй заманулося довідатись, чи люблю я її. Я відповів саме так, як уже казав одного разу, що це ніякого значення не має, та, мабуть, я не люблю її.}

_{— Тоді навіщо тобі одружуватись зі мною? — спитала вона.}

_{Я знову сказав, що це не має значення, і коли вона хоче, ми можемо побратися. До речі, це вона чіплялась, а я тільки відповідав. Вона прорекла, що шлюб — справа серйозна. Я відповів: «Ні». Вона замовкла на хвильку і пильно подивилась на мене».}

_{Так з'ясовують стосунки герої повісті Камю «Сторонній» (1938) — дрібний службовець французької фірми в Алжірі Мерсо і його коханка Марі Кордона.}

_{А ось уривок з «Прощавай, зброє», де зображено зародження і кохання Фредеріка Генрі і Кетрін Барклі:}

_{«Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися, нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. 1 ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло».}