Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 81
Юрій Сотник
У конверті був лист. Ось що я там писав:
«Замятін!
Пропоную помінятися місцями з Пелікановим. Так вам буде зручніше робити гидоту своїм колишнім друзям. Якщо Пеліканов не поміняється, то я все одно разом з тобою не сяду. Це остаточно.
Кирко прочитав листа і сказав:
— Смішно, Семене!
Я мовчки знизав плечима і ходив далі.
Тоді Кирило показав листа Валеркові. Той усміхнувся, сказав: «Це діло, це нам підходить», — і переніс свої книги на парту до редактора. Я сів на його місце, поруч з Мишком Артамоновим, — з тим самим, котрого намалювали богатирем.
Після дзвоника, перед початком уроку, до нас зайшов вожатий Ігор.
— Сподобалося «Крокодилятко»? — спитав він голосно.
— Сподобалося! — хором відповів клас.
Навіть «доктор історичних наук» Мишко Огурцов сказав: «Сподобалося». Промовчали ми з Артамоновим та Іванко Прибилов.
— Начувайтеся тепер! — сказав Ігор. — «Крокодилятко» — газета оперативна: як тільки що — за хвіст та на сонце. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — відповів клас.
— Допомагатимемо «Крокодиляткові»? Писати в нього будемо?
— Будемо! — крикнуло відразу тридцятеро дітей.
Цілий день я намагався не звертати на Кирила ніякої уваги, а він, здається, і справді не звертав на мене уваги. На всіх перервах діти приносили йому нотатки. Він переглядав їх з вельми поважним виглядом і казав: «Гаразд! Це ми опрацюємо» або: «Не піде. Це дрібниця».
Іванко Прибилов сьогодні тричі відкривав складаного ножика, але тут же збентежено ховав його.
Настрій паскудний. Нудно вчити уроки самому. Це, певно, з незвички.
Не знаю, може, я погарячкував і марне посварився з Кирком? Зрештою, що з того, коли він разок напише про мене в газеті? І потім, хіба він винуватий, якщо у нього обов'язок такий?
Треба вчити формули скороченого множення, але на завтра багато задано з російської. Доведеться з формулами зачекати.
Ні, Кириле Замятін, ніколи-ніколи Семен Ложечкін більше не обізветься до тебе ані словом!
Вони намалювали чотирьох сорок з роззявленими дзьобами, що сидять на спинці парти, а поряд зобразили чотирьох: риб, які стоять на хвостах біля дошки, понуро звісивши голови. Під цим безглуздим малюнком вони написали:
«Угадай
Сидячи за партою, ми — балакучі сороки. Стоячи біля дошки, ми — німі риби. Хто ми?
Відповідь: Артамонов, Ложечкін, Тараскін, Бодров».
І в той самий час, коли десятки дітей реготали наді мною, десятки інших хлопчиків витягували з піонерської кімнати Кирка з Валерієм і кричали:
— Качати редакторів!
Я аж зубами заскреготів, дивлячись, як художник та редактор злітають мало не до самої стелі. А тут ще Мишко Артамонов підійшов до мене і, похмуро посміхаючись, сказав:
— Ловко твій дружок на тобі шану заробляє!
— Він такий самий друг, як ти папа римський! — відрубав я.
Мишко помовчав і процідив крізь зуби:
— Хай тепер вийде на вулицю! Я йому покажу сороку та рибу!
Досить! Із завтрашнього дня не скажу ані слова під час уроків.
