Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 66

Юрій Сотник

— Гаразд… Жиров!

— Я вас слухаю, товаришу лейтенанте!

— Відведіть їх до телефоністів. У них місце є. Доведеться сказати старшині, щоб… ну, ніби як зарахував би їх на постачання…

Пробираючись навпомацки по темному ходу, хлоп'ята в захваті щипали і штовхали один одного. Слава голосно шепотів:

— Розумієш, що означає «зарахувати їх на постачання»? Це означає — прийняли. Значить, усе, готово!..

Вони потрапили до іншої землянки, освітленої тьмянішою лампочкою. Тут уздовж стіни йшли нари, на яких, закутавшись у шинелі, спало душ з восьмеро червоноармійців. Посеред землянки стояла залізна грубка. Було тепло й трохи душно.

Жиров показав на вільний тапчан праворуч від дверей:

— Нумо, лягайте тут. Зараз повечеряти вам роздобудемо. І щоб тихо було! Люди сплять.

Він хотів піти, але тут один з червоноармійців прокинувся, сів, обхопив коліна руками і втупився в хлоп'ят, звівши брови і потираючи рожеве обличчя:

— О! О! Що це таке?

— Поповнення вам. Тепер, Очередьку, пропав Гітлер.

Жиров пішов, тихенько причинивши двері. Очередько так здивувався, що розбуркав своїх найближчих сусідів. За хвилину вся землянка прокинулася.

Зівсебіч на хлоп'ят дивилися здивовані, усміхнені обличчя, зівсебіч сипалися запитання і вигуки:

— Як же це ви сюди дісталися?

— Утекли? Ото шельми!

— А мами ваші де?

Побачивши, що ніхто тут на них не дивиться суворо, що всі раді з їхньої появи, хлоп'ята побадьорішали. Вони зняли із себе промоклий верхній одяг і тепер сиділи на нарах і теревенили без упину. Вони розповідали про те, як замислили втечу тиждень тому, але потім відкладали її до від'їзду, щоб батьки через них не застряли в місті. Розповіли, як їм пощастило в останній момент непомітно виплигнути з вагона, як пробиралися вони через місто, недбало згадали про снаряди, які вибухали «зовсім-зовсім поряд».

Мишко при цьому зауважив, що у нього, мабуть, осколком вибило з рук портфель.

Червоноармійці, слухаючи їх, веселилися так, неначе не було війни, не було фашистів, не було грому канонади, який часом приглушено долинав сюди.

Несподівано відчинилися двері. У землянку ввійшов ставний військовий, тримаючи в руках по казанку, а під пахвою — добрий шмат хліба.

— Де тут наші добровольці? Одержуйте!

— О, це важні у нас вояки, — зауважив Очередько. — Сам старшина їм вечерю несе!

Хлоп'ята подякували і взялися до борщу та гречаної каші.

— Далеко звідси до передової? — поцікавився Слава, пережовуючи хліб.

— Так це ж вона й є, передова! Метрів з тридцять чи з сорок пройдеш — от тобі й фашист.

З того, як бійці засміялися, хлоп'ята зрозуміли, що до передової ще дуже далеко. Вони замовкли, ображені таким несерйозним до них ставленням.

Притомившись від сміху, змовкли й червоноармійці. І тоді в землянці заговорив тихий голос, якого хлоп'ята досі не чули:

— Так-так! Ну, ось що, молоді люди: дозвольте поставити вам одне запитання?

На тапчані по той бік дверей лежав худорлявий чоловік з довгим носом. Підвівшись на лікті, він мружив на хлоп'ят короткозорі очі і всміхався тонкими губами.

— Яке запитання? — спитав Слава, не перестаючи жувати.