Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 67

— От ви бажаєте воювати з фашистами, захищати Батьківщину. Що ж! Прагнення похвальне. Але уявіть собі, що всі особи вашого віку покинуть школи і вирушать на фронт. Уявіть собі, що війна триватиме років три або й чотири. Скільки розведеться тоді в країні безграмотних недоростків, з яких не можна буде зробити ні інженерів, ні вчених, ні добрих командирів! Ви подумали про це?

— Ого! Ото заковика так заковика! — сказав Очередько. — Зараз почуємо, що вони скажуть!

Бійці знов засміялися і повмощувалися зручніше на нарах, поглядаючи на хлоп'ят. Ті мовчали, збентежені, поклавши казанки на коліна, спрямувавши погляд у простір.

— Ну! Починайте диспут! — сказав хтось.

— Дуже просто! — раптом відповів Мишко. — Такого зовсім не може бути.

— Тобто чого не може бути?

— Щоб усі діти пішли на фронт.

— Чому ж? Усі діти ненавидять фашистів. Ви ж утекли?

— Ми втекли, а всі не втечуть. В одних хлопців така вдача, що вони бажають учитися, а у нас така вдача, що ми бажаємо воювати.

— Значить, по-вашому, у кого яка вдача, хто що забажає, те й робить?

— Авжеж!

Їхній співрозмовник повернувся і ліг головою на протигаз, підклавши під потилицю долоні.

— Дивно! — сказав він задумливо, дивлячись у стелю. — А от у мене, приміром, така вдача, що я зовсім не відчував раніше покликання до військового життя. Що ви на це скажете?

Хлоп'ята мовчали. Їм стало якось ніяково за людину, котра сама про себе говорить такі речі. Це було однаково, коли б сказали: «А я ось, браточки, боягуз».

— Н-не знаю… Звичайно, всілякі бувають вдачі, — ухильно відповів Слава.

— Так. Ніякого покликання. Я з дитинства тільки й мріяв про те, щоб стати винахідником. Перед війною працював на заводі, вчився заочно в інституті, думав стати інженером. — Він раптом повернувся до дітей і знову підвівся на лікті: — Ви знаєте, над чим я хотів працювати? Чули коли-небудь про передачу енергії на відстань?

— Знаємо. По радіо, — сказав Слава.

— Цілком правильно. І от уявіть собі: є у вас велосипед, а на ньому маленький приймач та електромоторчик. Сіли ви на велосипед, повернули важілець — і їдете хоч би до самої Москви, без будь-якого пального, без будь-яких дротів. Непогано? Так? Ну, а тепер прийшла війна, і я от не винаходжу таких велосипедів, а служу в армії, і непогано, кажуть, служу. Що ви на це скажете?

Хлоп'ята не відповіли. Вони з повагою подивилися на цю дивну людину.

— Якби ми не воювали, фашист отаким хлопчакам життя б не дав, — зауважив Очередько.

— Винахідник повернувся обличчям до стіни і позіхнув.

— По-моєму, хлопці, якщо вже почалася війна, якщо на твою Батьківщину нападають, то ти вже мусиш робити не те, що тобі заманеться, а те, що треба робити… Ну, закінчимо вашу дискусію, а то й поспати не вдасться.

Червоноармійці повкладались і затихли. Лягли й хлоп'ята, накрившись чиїмсь плащ-наметом. Десь і далі лунали постріли. Звідкись, мабуть, із сусідньої землянки, раз у раз долинав писк телефонного зумера й монотонний голос:

— Калуга слухає… Що?.. Даю Місяць. Алло! Марс! Алло, Марс!.. Калуга говорить. Двісті десятий у себе?.. Дайте його.