Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 6

Отож, Ромко міг довіритися будь-кому з дітей і став терпляче пазити, щоб у зручний момент когось покликати. Довший час корови повільно рухалися по лузі, пощипуючи соковиту траву, а діти сіли кружечком під горою. Пройшов деякий час і нарешті виявилася нагода, коли чиясь руда корова полізла в хащі чагарів неподалік Ромка і її став виганяти малий Михайлик. Вигукуючи «Ги, мала!», він намагався вигнати корову на пасовисько, але вона заплуталася в кущах ожини і кропиви. Ромко стиха покликав його: «Міську!» Та Михайлик не почув і вже вигнав ту неслухняну корову на відкрите місце і почав віддалятися разом з нею. Тоді Ромко гукнув голосніше «Міську, стій!». Михайлик зупинився і закрутив головою на всі боки, не второпавши, хто його кличе. Ромко на секунду підвів голову і гукнув: «Ходи сюди!» Коли вони присіли за каменем, вкритим жовто-зеленим лишаєм, Ромко коротко повідав, що він втік від москалів і наказав Михайликові принести в обід щось поїсти та розповісти про новини в селі.

— Тоді побалакаємо, а зараз біжи і про мене мовч! Зрозумів? — швидко сказав він. Ромко не затримував Михайла довго, бо варував аби інші діти чогось не запідозрили. Михайлик побіг за коровою і скоро приєднався до решти пастушків.

Ромко знову подивився в бік москалів. Їх вже не було видко, але ствол скорострілу таки стирчав догори. Не побачивши нічого цікавого, Ромко ліг на траву горилиць, дивився на білі хмари, що почергово набігали на сонечко, і скоро задрімав. Він не знав, скільки пройшло часу, коли раптом скоростріл заторохтів. Ромко настрашився і поспішно відповз за камінь. Однак стрілянина йшла в інший бік. Випустивши кілька черг, кулемет затих. Ромко почекав ще трохи, але стрілянина не поновилася. Він обережно заліз на дерево, щоб подивитися, куди саме стріляли солдати. Ховаючись на стовбуром, щоб бути непоміченим з протилежного берега, хлопчик виліз на кілька метрів уверх. З дерева йому було дуже добре видно і протилежний лівий берег, і пасовисько, і стінку правого берега. І, власне, стінка зразу привернула увагу хлопчика. Було ясно, що стріляли саме туди. Кулі зрізали вершечки дерев і у прямовисній скелі відкрився темний отвір, що був входом до відомої в селі печери. Люди називали її «Дука», але в ній мало хто бував. Дорослим вона була зовсім нецікава, та і влізти в неї можна було хіба драбиною знизу або зверху на линві. Деякі діти ж там бували, особливо Ромко зі Славком. Взагалі, печер біля села було кілька, тому його і назвали «Печорною». Печер було стільки, що навіть ніхто не знав скільки їх точно є. Деякі печери мали дуже непомітні входи під каменями, як та «Зміїна нора», інші мали по два або більше входів і були з’єднані між собою. Одним словом, це був справжній лабіринт, в якому можна було дуже легко заблукати. Тому більшість дітей і боялася в них влізати. Але не Ромко зі Славком. Вони настільки вивчили той лабіринт, що могли рухатися без помилок із закритими очима. Та там і було так темно, що хоч в око стрель — закривай чи відкривай очі, все одно нічого не видно. Але хлопчики мали німецький ліхтарик, який давав світло, якщо швидко-швидко натискати на спеціальну скобку збоку. Цей ліхтарик у поспіху, тікаючи від москалів, забув німецький офіцер, який квартирував у хаті Коропецьких. Отож діти ним користувалися в печерах. Інакше б вони і не дали собі ради у тому хитросплетінні підземних ходів. Ось в цій «Дуці» і переховувалися бойовики. Коли треба, вони виходили на операції, через день хтось з них приходив на умовлене місце за харчами, але без потреби з печери не виходив ніхто. В одному з віддалених її розгалужень зверху постійно текла вода і люди в печері завжди мали що пити і могли навіть щодня вмиватися і голитися. Щоб внизу не було болота, партизани продовбали рівчак, яким відводили воду в одну з тріщин. Цю тріщину використовували також як «туалет». В селі всі підозрювали, де переховуються боцовики, але про це не було прийнято говорити. Тому москалі і не мали жодної гадки про криївку. Тепер же Ромко зрозумів усе. Москалі якимось чином довідалися про неї і тому приїхали в село у такій кількості, щоб перекрити партизанам усіх можливі шляхи відходу і змусити їх здатися у полон. Хоча вони знали, що повстанці ніколи в полон не здаються. Ачей вони сподівалися виморити їх голодом. Ромко вже хотів злізати з дерева, коли побачив якусь фігуру, яка з’явилася на входом до печери. Тримаючися рукою за гілку найближчого дерева, щоб не впасти, ця людина піднесла до рота якусь трубу з широким отвором і закричала. До печери було досить далеко, але Ромко добре чув, усе, що прокричала людина: