Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 4

— Он нє мог далєко убєжать. Фонарік єсть?

— Батарєйка сєла.

— Дурак! Стой тут, я сейчас принесу лампу.

Настала тиша. Ромко боявся поворухнутися, але рука затерпла і він витягнув її вздовж голови. Пальці доторкнулися до холодного шерехатого каменя. Ось тут — зрозумів Ромко і потихеньку поповз вперед. Під каменем була та сама «Зміїна нора». Ромко прослизнув під камінь і просунувся на кілька метрів вперед. Він знав, що далі буде небезпечне провалля, тому зупинився і завмер. Через кілька хвилин знову почулися глухі голоси, тупотіння ніг і слабе блимання світла в щілині. Ромко прислуховувався до голосів:

— Здесь нікого нєт і там тоже нєт! Навєрноє он упал вніз!

— Черт с ним… Так і скажем… Пошлі назад.

Ромко все ще лежав тихо, з провалля тягло вогкістю і холодом. Скоро він почав замерзати і мусив трохи порухатись. Він присунувся до отвору і прислухався. В селі гавкали собаки, чулися якісь голоси, але далеко. Ромко виліз з печери. Назовні було тепліше і він ліг на минулорічному рудуватому листі, зігнувшись мов равлик під кущем. Та спати він не міг. Зуби цокотіли від холоду і страху. Ніч здавалася безконечною, думки безладно роїлися в голові. Час від часу Ромко підводився і робив руханку для зігріву і знову лягав. Під ранок холод став нестерпним і хлопчик знову заліз у нору, тепер там було тепліше, ніж назовні. Здається, він все-таки трохи поспав. Коли ледь розвиднилося, він, ховаючись серед кущів і дерев, обережно пішов на розвідку. Треба було подумати, як врятувати Ореста, який з пораненою ногою залишався під стріхом у самому лігві ворогів. Ромко розумів, що у порожній хаті могли поселитися солдати. Намагаючись не ступати на сухі сучки, він тихенько рухався в гору. Не пройшов він і десяти кроків, як у тумані розгледів скоцюблену фігуру вартового. Солдат притулився до дерева, либонь навстоячки спав. Ромко зрозумів, що порятунок Ореста треба відкласти до слушного часу. Він присів і на колінках поповз назад. Він не хотів зайвий раз заходити до печери, щоб не протоптати до неї помітну стежку. Стежка могла викрити його сховище москалям. Натомість крутим схилом у непролазних хащах дерену і ліщини він почав спускатися до Дністра. Стінка була дуже висока, суцільно заросла кущами і буками пости повитими плщем. Корчі були майже непролазні, але Ромко знав усі стежини напам’ять. Близько до берега під сірим каменем жебоніло невеличке джерело. Ромко випив холодної вони і помив лице, витершись сорочкою. Настрій помітно покращився. «Направду вода помічна» — подумав хлопчик і вперше сам до себе посміхнувся. Після холодної ночі хотілося їсти, отож, треба було подумати про їдження і Ромко пішов берегом на пасовисько, що починалося за стінкою на вигині річки. Там діти щодня пасли корів і завжди мали щось поїсти.

Однак було ще занадто рано і на пасовиську нікого не було. Сонце виходило з-за гори, його промінчики прорізували тоненькі, наче пір’ячко, хмаринки. Потягнув слабкий вітерець і розігнав ріденький туман над річкою. Ставало тепліше. Ромко помахав руками, трохи пострибав і хотів десь присісти і зауважив, що на траві було мало роси. «Нині може бути дощ», — подумав хлопчик. Він глянув на сонечко і знову мимоволі посміхнувся. Направду, на сонечко не можна дивитися без посмішки. В кущах весело цвірінькали пташки. Ромчик прислухався до них і згадав про ліщину. Горішки вже почали достигати і ними можна було вгамувати голод. Хлопчик піднявся догори і невдовзі нарвав повну пазуху горіхів разом з листяною обгорткою і став лущити їх камінцем біля самої води, що злегка хлюпала на дрібному нарінку. Горішки були ще білі, але їх вже можна було їсти. За смаком вони нагадували молоко. Ромко так захопився своєю справою, що не помітив, як з гори навкіс до пасовиська почали виходити корови. За ними тяглися дітиська. Треба було обрати серед них надійного хлопця і попросити про допомогу у цьому скрутному становищі. Ромко ліг за каменем і почав роздивлятися. Він вже добре знав про правила маскування і затямив, що голова ніколи не має виділятися на тлі неба. Тому він обрав брилу, за якою стояв густий кущ шипшини. Тепер він буде непомітним. Поки що Ромко не пізнавав серед дітей нікого — було занадто далеко. Корови рухалися дуже повільно і мало піти багато часу поки вони наблизяться. Між тим, на березі, далеко, ген аж біля порому з’явилася група солдат. Вони щось завантажили у човен, а потім самі посідали в нього і поплили на другий берег. Там було село Глядигори.