Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 29

Закінчивши говорити, отець Василь, підійшов до піаніно, відкрив кришку і пройшовся пальцями по клавішах, наче згадуючи щось. Потім сів на кріселко перед інструментом, взяв кілька акордів і заспівав густим баритоном, одночасно тихенько акомпонуючи сам собі:

Друже, чи потрафиш Прагнути безтямно, Жадібно хапати Долю тут і там? Якщо не потрафиш, Осягни уміння Перше, ніж чим дати Взяти мусиш сам. Навесні з-за хмари Промінь землю прагне Спрага в день спекотний Добре знана теж. Хай не завітає Зимній вітер в серце, Бо якщо не прагнеш — Ніби не живеш. В променях пшениця Щедро колоситься. Спрагу заспокоїть Щедре джерело. Хай не доторкнеться Зимний вітер серця, Бо холодне серце Щедрим не було б. Не існує міри Міряти жадобу. Як немає міри Щедроті сердець. Маю тверду віру, Палко прагнуть буду, Хай жадібний буду, Лиш би не скупець. Друже, чи ти можеш Дати людям пісню, Викопати студню, Посадити сад? Якщо не потрафиш, Осягни уміння, Хто не може дати, Не потрафить взять.

Відспівавши, отець Василь мовчки посидів деякий час перед клавіатурою, зворушені піснею бійці мовчали теж. Потім священик встав, посміхнувся і далі вже серйозно сказав:

— Діти мої! Прагніть та вірте, і Господь вам допоможе. А я вас благословляю на велику справу. Прошу разом помолитися:

— Отче наш, іже єси на небесах…

Бійці продовжили упівголоса слова молитви і, закінчивши її, почали збиратися. Взявши із собою запас харчів, вони рушили до схрону, де їх давно нетерпляче чекали бойові друзі. Решта дня пройшла у буденних клопотах, а коли наступила темрява, друзі віднесли Ореста для подальшого лікування до отця Василя.

Частина четверта

Капітан Вахрушев похнюпившись сидів перед майором Опанасенком і по-дитячому шморгав носом. Майор же довго перекладав папери, щось шукав по шухлядах і не починав розмову. Потім витягнув з коробки «Казбеку» цигарку, покрутив її між пальцями, постукав гільзою об коробку і аж тоді запалив її сірником. Повільно затягнувся димом і відкинувшись у кріслі спитав:

— Ну так шо? Дє же обєщаний Хвиля? — зі злою посмішкою спитав він Вахрушева.

— Нєчего сказать, товаріщ майор, — сумирно промимрив той.

— Растяпа, лапотник, — вже без злості, але зневажливо відповів Опанасенко.

— Так точно, товаріщ майор.

— Ну і шо тепер будем дєлать?

— Вам лучше знать, товаріщ майор.

— То-то! Я вот знаю, шо Хвилі уже нєт!

— Как нєт?

— Да так — убіт в перестрелке.

— В какой перестрелке?

— Вот ето нам с тобой і надо виясніть.

Майор коротко пояснив підлеглому, що є надійні дані про те, що Хвилі вже нема, але де і коли він був вбитий невідомо і помовчавши він з наголосом сказав: