Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 14

* * *

Дощ продовжував падати з невеликими перервами цілий день. Бойовики в печері зрозуміли, що мають справу з досвідченим противником. Крім явної сторожі, москалі зробили ще кілька скритих постів довкола виходу. Один з них, власне і схопив Ковеля після спуску, для надійності тріснувши його прикладом у потилицю. Голуба в дощ пускати не було сенсу, тому спроба зв’язку відкладалася на невизначений час. В печері панував гнітючий настрій.

У Ромка теж настрій був невеселий, бо не знав, що його робити далі в цій ситуації. Він навіть менше переживав за себе, як за улюбленого старшого брата, який лишився у ворожому лігві голодний і слабий. Уява раз на раз малювала картини одна одної страшніше — як москалі викривають Ореста і як він вмирає від ворожої кулі, стікаючи кров’ю. І він нічим йому допомогти не може і навіть не знає, куди тепер подітися самому. Ні тато, ні мама не мали родичів по сусідніх селах. Вони приїхали в Печорну здалеку. В самій Печорній шукати допомоги у людей небезпечно. По тому він думав далі: раз тато казав тікати, то якийсь порятунок має бути. І ось нарешті у голові сяйнула думка: «Отець Василь!». Справді, отець Василь Романюк мав парохію в Губині, це недалеко. Він відвідував тата досить часто і вони інколи довго балакали при закритих дверях. Отож, він є надійною людиною, вихід є! Але якщо і отця Василя арештували, то тоді що? А якщо не арештували, то як він допоможе врятувати Ореста? Ромко не міг лишити брата в небезпеці, але врятувати його сам-один не в силах. Не відомо, як довго залишаться в селі москалі. Все залежить від того, як себе будуть вести партизани. Поступово думки в голові починали приходити у певний порядок. Треба якимось чином врятувати партизан, а вже з їхньою допомогою рятувати Ореста. Але як їх можна непомітно вивести з печери? Із «Зміїної нори» був хід до Дуки і він його знав, але шляхи доступу до нори перекриті. З другого боку, якщо він і пробереться до бойовиків, то все одно вивести їх усіх через «Зміїну нору» не вдасться.

У таких думках проходив день. Ромко вже майже все непомітно з’їв і знову був голодний. Якби не дощ, можна було б знову піти по ліщину або хоча б по ожину, але вбрання треба берегти сухим. Тим часом він відчув, штанці вже мокрі. Він помацав довкола — у сховищу була вода. Ромко настрашився не на жарт. Він не міг зрозуміти, звідки взялася вода. Але не видно було, щоб вода швидко піднімалася, Ромко заспокоївся і все зрозумів. Від дощів вода з усіх боків стікала до Жабиного ока і саме тому піднялася і почала заливати вхід до печери. Він знав, що треба робити — роздягнутися «на голяса» і скрутити одежу найтугіше, щоб не дуже намокла. Так він і зробив і посунув спиною по воді до виходу, намагаючися тримати згорток вище. Вода дійшла вже до половини отвору, але Ромко щасливо дістався зовні. Одежа, правда, намокла, але не дуже. На щастя саме в цей час дощ падати перестав. Ромко побіг вниз до лісу і вбрав під деревом штанці та сорочку. Звичайно, що взуття він не мав.