Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 5

— Тепер моя черга, — сказав він.

— Хто це зробив, Беннете? — спитав Річард, все ще тримаючи в руці стрілу.

— Бог його знає, — відповів Хетч. — Тут не менше чотирьох десятків християнських душ, яких ми з ним вигнали з домівок і садиб. Він уже сплатив свій борг, нещасний буркун; можливо, невдовзі мені доведеться сплатити і свій. Сер Деніел хазяйнує надто жорстоко.

— Якась дивна стріла, — сказав юнак, оглядаючи стрілу.

— Справді, дивна, клянусь честю! — вигукнув Беннет. — Чорна і з чорним пером. Зловісна стріла. Чорний колір, кажуть, віщує похорон. Тут щось написано… Зітріть кров. Ну, що там?

— «Епльярду від Джона-Месника», — прочитав Шелтон. — Що це означає?

— Мені це не подобається, — сказав слуга сера Деніела, похиливши голову, — Джон-Месник! Ну й ім'я ж вибрав цей негідник. Але чого ми стоїмо тут, наче мішені? Беріть його за ноги, добрий мастере Шелтон, а я візьму його за плечі й давайте занесем його в будинок. Яким же це буде ударом для бідного сера Олівера! Як він сполотніє й молитиметься, розмахуючи руками, наче вітряк крилами.

Вони підняли старого лучника й віднесли в будинок, де він жив. Поклавши його на підлогу, щоб не забруднити кров'ю матрац, вони почали випрямляти йому руки й ноги.

В будинку Епльярда було чисто й порожньо. Ліжко, накрите синьою ковдрою, мисник, велика скриня, два складаних стільці, відкидний стіл у кутку біля каміна — оце й усе, на стіні ще висіла зброя й лати. Хетч почав з цікавістю роздивлятись навколо.

— В Ніка були гроші, — сказав він. — Він, напевно, зібрав не менше шістдесяти фунтів. Не завадило б знайти їх. Коли втрачаєш друга, мастер Річард, то найкраща втіха — стати його спадкоємцем. Подивіться на цю скриню. Б'юсь об заклад, що там є золото. Він любив брати і страшенно не любив віддавати, цей Епльярд-лучник, упокій, Господи, його душу! Близько вісімдесяти років ходив він по землі та все збирав добро, а тепер ось лежить собі, бідний буркун; йому вже нічого не треба, і якщо ці гроші дістануться його другові, то, мені здається, йому буде веселіше на небесах.

— Не треба, Хетч, — промовив Дік, — пожалій його згаслі очі. Невже ти пограбуєш мертвого?

Хетч кілька разів перехрестився, але обличчя його було вже звичайного кольору, і його не так просто було втримати від наміру розшукати гроші. Скриня, напевно, спорожніла б, та раптом рипнула хвіртка, відчинились двері, і до кімнати зайшов високий на зріст, огрядний, рум'яний чорноокий чоловік років п'ятдесяти в стихарі й чорній рясі.

— Епльярд… — почав чоловік і враз замовк. — Ave Maria — вигукнув він. — Хай спасуть нас святі! Що трапилось?

— Лихо скоїлось, сер священику, — весело відповів Хетч. — Епльярда застрілили біля дверей власного дому, і тепер він уже підходить до брами чистилища. Там, якщо кажуть правду, йому не буде потрібне ні вугілля, ні свічки.