Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 3

О леді моя люба, благаю я тебе, Зміни свій гнів на ласку і пожалій мене.

— Ніку Епльярде, — сказав Хетч, — сер Олівер передає тобі привітання та просить не пізніше, як за годину, прибути в Танстольський замок і очолити оборону.

Старий підвів голову.

— Благослови вас Боже, панове, — сказав він насмішкувато. — А що буде робити мастер Хетч?

— Мастер Хетч поїде в Кетлі з усіма людьми, яких він зможе посадити на коней, — відповів Беннет. — Там, здається, буде битва, і сер Деніел вимагає підкріплення.

— Он як, — промовив Епльярд, — а кого ж ти залишаєш мені для охорони замку?

— Я залишаю тобі шістьох добрячих хлопців і сера Олівера на додачу.

— З такою охороною замку не втримаєш, — зауважив Епльярд, — мало людей. Для цього треба не менше чотирьох десятків.

— Тому ми й прийшли до тебе, старий буркуне, — зауважив Хетч. — Хто ще тут, крім тебе, може захистити такий замок з таким гарнізоном?

— Ага, прийшла коза до воза, — сказав Нік. — Ніхто з вас не вміє ні на коні сидіти, ні тримати в руках алебарду. А про стрільбу з лука нічого й казати. Якби король Гаррі V воскрес, він би дозволив вам стріляти в себе та ще й платив би вам по фартингу за постріл.

— Ні, ще не перевелись люди, Ніку, що можуть як слід натягнути лук, — відповів Беннет.

— Як слід натягнути лук?! — вигукнув Епльярд. — Можливо, й не перевелись. Але хто може влучно пустити стрілу? Для цього потрібне вірне око і голова на плечах. А який постріл ви назвали б добрим, Беннете Хетч?

— Та хоч би звідси до лісу, — відповів Беннет, оглядаючись.

— Справді, це був би непоганий постріл, — зауважив старий солдат, теж оглядаючись. Потім він приклав долоню до лоба і почав пильно вдивлятися в ліс.

— Ну, що ти там побачив? — спитав Беннет, задоволено хихикнувши. — Чи не Гаррі V?

Епльярд продовжував мовчки дивитися на пагорб. Сонце яскраво освітлювало луг, на якому паслося кілька овець; панувала тиша, яка порушувалась тільки звуками далекого дзвону.

— Що там? — спитав Дік.

— Пташки, — відповів Епльярд.

І справді, над верховіттям дерев, там, де ліс врізався в луг довгим клином, що закінчувався кількома великими зеленими в'язами, приблизно на відстані польоту стріли від того місця на полі, де вони стояли, безладно кружляла зграя птахів.

— А яке нам діло до птахів? — спитав Беннет.

— Як це яке? — відповів Епльярд. — Ти от їдеш на війну, мастере Беннет, а на військовій справі погано знаєшся. Птахи — чудові вартові. В лісистій місцевості вони ніби передова лінія бою. Якби тут був наш табір, я б сказав, що з лісу стежать за нами ворожі лучники. Ось як.

— Але ж поблизу, крім воїнів сера Деніела, які стоять в Кетлі, нема нікого. Тут почуваєш себе у повній безпеці, наче в лондонському Тауері. А ти лякаєш людей якимись зябликами та горобцями.