Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 17

— Тьху! — сказав Дік. — В тебе ще молоко на губах не обсохло, тому ти й розводиш теревені про жінок. А коли ти гадаєш, що я не справжній мужчина, то злазь з коня, ставай проти мене, і я кулаками, мечем чи стрілою покажу тобі, справжній я мужчина чи ні.

— Я не воїн, — щиро відповів Метчем, — і зовсім не хотів тебе образити. Я просто пожартував. А про жінок говорив лише тому, що чув, ніби ти маєш одружитися.

— Я? Одружитися? — скрикнув Дік. — Вперше про це чую. З ким же я маю одружитися?

— З якоюсь Джоанною Седлі, — відповів Метчем, червоніючи. — Це вигадка сера Деніела. З цього шлюбу він сподівається добре скористатися. Я чув, що нещасна дівчина дуже побивається. В неї, здається, саме такі погляди, як у тебе, а може, їй не подобається наречений.

— Одруження таке саме неминуче, як і смерть, — покірно мовив Дік. — Ти кажеш, що вона побивається! Чи ти не бачиш, які дурні дівчата? Жодного разу мене не бачила, а побивається. Хіба я стану побиватись? Я не з таких! Якщо мені доведеться одружитися, то плакати я не буду! Прошу тебе, коли ти її знаєш, розкажи, яка вона, гарна чи бридка? Сварлива чи лагідна?

— Ну яке це має значення, — відповів Метчем. — Якщо треба одружитися, ти одружишся. Яка різниця, гарна вона чи ні. Ти ж не молокосос, мастере Річарде; у всякому разі, ти плакати не будеш.

— Добре сказано, — зауважив Шелтон. — Мені однаково.

— Скидається на те, що в твоєї жінки буде дуже приємний чоловік, — сказав Метчем.

— Вона повинна мати такого чоловіка, на якого заслуговує, — сказав Дік. — Бувають же чоловіки і кращі, і гірші.

— Ах, нещасна дівчина! — вигукнув Метчем.

— Та чому нещасна? — спитав Дік.

— Аякже! Одружитися з колодою, — відповів Метчем. — Господи, колода!

— Я, мабуть, справді колода, — сказав Дік, — бо ти їдеш на моєму коні, а я плентаюсь пішки. Але якщо й з дерева, то з міцного.

— Добрий Діку, прости мене! — вигукнув Метчем. — В тебе найдобріше в Англії серце. Я жартував. Прости мене, дорогий Діку.

— Дурниця, — відказав Дік, збентежений теплотою в голосі свого супутника. — Все гаразд. Я, слава Богу, не вмію ображатися.

В цю мить вітер, який дув їм у спину, доніс до них звук сурми, що долинав з табору сера Деніела.

— Тихше, — сказав Дік, — чуєш, сурма.

— Вони помітили, що я втік, а в мене нема коня! — зауважив Метчем і смертельно зблід.

— Чого ж тобі боятися, — заспокоїв Дік. — Ти набагато їх випередив, і ми майже біля перевозу. До того ж, мені здається, коня немає в мене, а не в тебе.

— Леле, — вигукнув утікач, — мене спіймають! Діку, добрий Діку, допоможи мені хоч трохи!

— Та що тебе так непокоїть? — спитав Дік. — По-моєму, я весь час тобі допомагаю. Мені аж сумно стає від того, що ти такий боягуз. Але слухай, Джоне Метчем, якщо тебе справді так звуть. Я, Річард Шелтон, присягаюсь, що б не трапилось, допомогти тобі дістатись до Холівуда. Хай покинуть мене святі, якщо я покину тебе. Ну, забудь страх, сер Зблідле Обличчя! Дорога тут краща, дай коню острогів. Швидше, швидше! За мене не турбуйся, я бігаю, як олень.