Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 123

Воїни в один голос відповіли, що вони поїдуть за сером Річардом куди завгодно.

І Дік, стиснувши коня острогами, поїхав далі. Сніг був утоптаний, і переслідувачам їхати було значно легше.

Загін Діка мчав чвалом; під мовчазним склепінням крон дерев було чути стук копит і брязкіт зброї.

Нарешті широкий слід вивів їх на второвану дорогу, що йшла з Холівуда, і тут згубився. Трохи далі слід появився знову, і Дік здивовано помітив, що він був вужчий і сніг на ньому менш притоптаний. Юнак зрозумів, що сер Деніел, скориставшись з дороги, розділив свій загін на дві частини.

Оскільки Дік не знав, куди поїхав сер Деніел — по дорозі чи по снігу, він рушив по сліду. Через якусь годину він уже був у самісінькій гущавині лісу. Тут широкий слід раптом розсипався на два десятки окремих стежечок, що йшли на всі боки.

У відчаї Дік зупинив коня. Короткий зимовий день кінчався. Невеселе, темно-червоне сонце повільно сідало за голим віттям дерев, тіні ставали нескінченно довгими, мороз боляче кусав кінчики пальців, над кіньми і людьми хмарами здіймалась пара.

— Нас перехитрили, — признався Дік. — Доведеться, кінець кінцем, їхати в Холівуд. Звідси, судячи по сонцю, до Холівуда ближче, ніж до Танстола.

Вони повернули ліворуч, так, що червоне сонце світило їм у спини, і рушили до абатства. Але тепер під копитами їхніх коней не було сліду, утоптаного ворогами. Вони мусили повільно просуватися по глибокому снігу, загрузаючи в кучугурах і весь час зупиняючись, щоб вирішити, куди їхати далі. Нарешті сонце зовсім сховалось за обрієм, західна частина неба померкла, і тепер вони блукали по темному лісі; над ними сяяли тільки зорі.

Через якийсь час мав зійти місяць і освітити горби, а доти на кожному кроці вони могли збитися з дороги. Загонові не залишалося більш нічого робити, як стати табором і чекати, поки зійде місяць.

Дік розставив вартових, воїни очистили від снігу невеличку площадку і після кількох невдалих спроб розвели багаття. Потім вони посідали навколо нього, поділились залишками їжі і пустили по колу пляшку вина. Дік вибрав найкращі шматки з несмачної і грубої їжі й поніс їх племінниці лорда Райзінгема, яка вмостилась під деревом осторонь солдатів.

Дівчина сиділа на одній попоні, загорнувшись в іншу і, не відриваючись, дивилася на вогонь. Коли Дік запропонував їй поїсти, вона здригнулась, наче її розбудили, і мовчки відвернулась від хлопця.

— Мадам, — сказав Дік, — благаю, не карайте мене так жорстоко. Я нічим не образив вас. Правда, я забрав вас силою, але без лихих намірів: вам доводиться ночувати в лісі, але я поспішаю так тому, що треба врятувати іншу дівчину, таку ж безпорадну й беззахисну, як і ви. До того ж не слід карати й себе, тож з'їжте що-небудь. Навіть коли ви не голодні, ви повинні поїсти, щоб у вас були сили йти далі.

— Я не візьму їжі з рук, які вбили мого дядька, — відказала дівчина.