Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 7

— Ну, тоді останнє… — отец Гонорій дістав із шухляди письмового столу газету і, пильно поглянувши на гостей, сказав:

— Ця газета видрукувана в Києві…. Тут пишеться, що український католицизм — вигадка уніатських фальсифікаторів, що на Україні був лише католицизм зрадників… За роки, що минули з часу підписання Брестської унії, він зумів накинути зашморг на частину українського населення в Галичині й Закарпатті, однак віруючі й духовенство розірвали цей зашморг, скасувавши унію. Як бачте, позиція категорична. Для чого ж нам потрібно в той час, коли на Україні не лишилося жодної греко-католицької парафії, організовувати акцію з Софійським собором на околиці Рима? Потрібно, бо то є частка великої програми просування нашої віри на Схід. Там знають про наші наміри, але те не повинно зупиняти нас. Ми будемо боротися за нашу церкву, за наш вплив на Україні, в Росії доти, доки не переможемо, аж поки стоятимуть Рим і Ватікан! Так буде, бо того хоче бог!

— Що це було? — запитав Лебедь, коли вони з отцем-доктором вийшли на гомінку, вщерть виповнену людьми й авто римську вулицю.

— Гадаю, інструктаж… — непевно посміхнувся Гриньох.

— А в мене, холера, таке відчуття, ніби об мене витерли йоги. Не спитали, не вислухали…

— Зате щедро субсидуватимуть, — відказав отець-доктор. — Недарма, панцю злотий, вам наснилися таргани.

— Ото єдина втіха. Ет, ходімо та десь хильнемо доброї горівки, бо тутешнє вино викликає в мене лише згагу.

— Воно б незле, та чи не запізнимося на поїзд?

Лебедь поглянув на годинника.

— Часу справді обмаль… Проте півгодини ще наші. Де б тут можна…

— Тут всюди можна, однак, думаю, нам варто піймати таксувку та їхати на вокзал. Там пристойний бар і по радіо нагадують час, коли відходить ваш поїзд.

— Чим ви мені подобаєтесь, Іване, так це здоровим глуздом. — Лебедь підняв руку, зупиняючи таксі. Чекати довелось недовго. Вже сидячи в машині, запитав: — А звідки у вас та інформація, отче?

— Яка саме?

— Ну, про акцію возвеличення Бандери?

— Джерела різні, й саме це насторожує… От, скажімо, пан Заграва… Випадком зустрілись. Я, щоправда, задля годиться спитав, що доброго останнім часом написалося, а він похитав головою та й каже: читайте під іменем «Федір Крайніченко». Це що, нове ваше псевдо, питаю. Ні, каже, справжнє прізвище людини, про яку скоро говоритиме світ.

— Хто такий? Крайніченко? Вперше чую…

— Я теж не чув, а це вже довелося поцікавитись. Хоча ваш любий генерал Керк і тримає його за сімома замками, однак…

— Облиште в спокої Керка.

— Я до того, що…

— Слухайте, отче… Чого ви хочете від шефа розвідки? Щоб він не мав від нас таємниць? То його фахові справи…

— Я застерігаю вас… Ми з вами пішаки на його шахівниці. Зрештою, я не збираюсь забивати клинка у ваші з ним стосунки. Все те мені було б байдуже, коли б не ті кляті факти. А їх конем не об'їдеш…

— Ближче до діла, Іване. Хто він, той Крайніченко?

— Майор Радянської Армії.

— Он воно як…

— Родом із Києва. Закінчив університет. До війни вчителював, викладав історію. Потім фронт, полон, Дахау… У Керка з сорок п'ятого. Пан Кислицький знав його батька. Каже, що той загинув у ДПУ…