Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 42

— Сумна звістка… Повірте, для мене це теж… — у голосі Федора вчувався біль.

— Я знаю, його любили… На похорон з'їхалися друзі по партії, підпіллю, гефтлінги Дахау… Перепрошую, геносе, як ваше ім'я?

— Федір Крайніченко… Я українець, він мене Тодором звав…

— Він згадував про вас. Ще минулого літа, як приїздив Франсуа Дервіль.

— Кажете, Дервіль? А чи не залишив він своєї адреси?

— Мабуть, залишив, бо Віллі днями збирається до нього в гості.

У голові в Крайніченка закрутилася віхола. Зусиллям волі, примусив себе спокійно зважити ситуацію. «Віллі збирається до Парижа… А коли через нього передати Дервілю планшет з паперами Кьоніга? Чи можливо це? Ні, навіть повірити в таке… Тоді можна було б написати листа, попросити, щоб Франсуа передав папери Кьоніга до нашого посольства в Парижі, щоб розповів там все про мене. Нехай назве їм мій табірний номер. Це буде паролем. Листи хай пересилають сюди, на адресу Тегарта. Їх можна буде отримувати через Манфреда, навіть не заходячи в дім… Але чи погодиться Манфред? Як поставиться до того Віллі?

— Геносе Манфред, чи не міг би я передати для Франсуа листа?

— Та звичайно. Ви приходьте надвечір, Віллі буде вдома…

— Не можу. Я вислизнув на кілька хвилин… — Федір замовк. До них підходила сивенька фрау. Привіталася з Манфредом, покрутила в руках дерев'яного півника і пішла собі. Федір нервово поглянув на годинника. Потім знову звернувся до сліпого:

— Вибачте, що турбую, але мені конче потрібно написати Франсуа. Чи не дозволите зробити це у вас вдома?

Прохання було не зовсім вмотивованим, та, певне, хвилювання Крайніченка переконало Манфреда більше, ніж слова.

— Гаразд, геносе, ходімо. Рекс, ми йдемо додому, — мовив Тегарт, складаючи свого парусинового столика. Його дерев'яні фігурки при тому враз опинилися в сумці, що утворилася з покриття. Сліпий узяв усе те під пахву, права рука лягла на дротяну петлю на спині Рекса.

— Форвертс…

За кілька хвилин Манфред уже прочиняв хвіртку до палісадника, Федір озирнувся — нікого. Ввійшов, зачинив за собою хвіртку, а серце забилося, защеміло: ось там, під деревом, вони стояли з Вольфом… Тоді він і не думав, що то була їхня остання зустріч. Вони зайшли до вітальні.

— Я так розумію, вам потрібна адреса Дервіля?

— Так… — відказав Федір, думаючи про те, як підступитися з своїм непростим проханням переправити Дервілю планшет Кьоніга. «Шість, три двійки, п'ятірка…» — стукало в мозок.

— Ось у цій течці, подивіться, — сказав сліпий, простягаючи акуратно зав'язану теку з листами. — Це все Віллі… Він любить писати листи. Вичитає або де по радіо почув про цікаву людину й сідає писати йому листа. Там ви, певне, знайдете адресу Дервіля…

— Чи зручно? Чужі листи…

— Шукайте, інтимного там нічого нема.

Конверт з адресою Дервіля лежав третім згори. Федір дістав ручку, записник, однак зупинився. «Ні, цю адресу краще тримати в пам'яті… Листа до посольства вкласти в конверт з адресою Франсуа… Але чи буде згода взяти посилку для Дервіля?»