Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 41

За кільча кварталів, коли автобус з Похмурим застряв на зупинці, таксі завернуло ліворуч, до Остбангофа. На Орлеансплаці Крайніченко розрахувався з таксистом і підземним переходом, попід залізничним полотном, попрямував на Фріденштрасе. Невдовзі вже стояв перед хвірткою будиночка Тегартів, але тут його спіткала невдача: двері були замкнені, на дзвоник ніхто не озивався. Чекати біля будинку не було сенсу. До вечора, коли вони повернуться з роботи, ще далеко. Крім того, ще має з'явитись у друкарні й перечитати цілий стос, з дозволу сказати, наукових рукописів, які для нього, певне, вже приготував пан Заграва.

Повертаючись назад, вирішив присісти на лаву в невеличкому сквері й спокійно обміркувати, як бути далі. «Шість, три двійки, п'ять… Власне, лишилась одна ніч. Завтра вранці бокс відчинять служителі багажного відділення… А може, забрати планшет з собою в друкарню і там… Але де там що можна сховати?» Раптом він помітив, що осінь уже торкнулася дерев. Тремтливі берізки шелестіли над головою вже призолоченим листям. У кущах про щось сперечалися всюдисущі горобці. Від залізниці, де шипіли маневрові паровози, долітали пахощі перепаленого курняка. Вони викликали неясні згадки про щось рідне, з дитинства знайоме. Він не дався на спокусу помріяти. На це не було часу. Ще якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин він може втішатися самотністю й примарною волею, а там за ним кинуться по всіх усюдах. І першою сполошиться Патриція. Треба думати, поки ще є час.

При виході з скверу стояв сліпий солдат. Потертий мундир, чорні окуляри, лице в рубцях. Перед ним на розкладному столику лежали вирізані з дерева фігурки: коники, собаки, птахи. Біля нього сидів пес, старий і мудрий. На ньому був нашийник і помочі — на грудях і спині. До помочей прикріпили велику петлю з цупкого дроту, за яку при потребі тримався сліпий. Гордий своєю місією охоронця і поводиря, пес байдуже поглядав на перехожих.

«Здається, я вже десь бачив цього пса, — майнула думка. — А чи не той це пес, що?.. Треба довідатись…»

Федір підвівся й підійшов до сліпого. Взяв до рук кумедного дерев'яного півника, спитав, скільки коштує.

— Скільки вам не жаль, пане…

Федір дістав три марки і поклав на долоню сліпому.

— Це багато. Ви дуже щедрі…

— Беріть, я плачу за майстерність.

— Дякую… То, може, візьмете ще щось. Ось хоча б ще дього Рекса.

Пес, почувши своє ім'я, подав голос.

— Не хвилюйся, я тебе не продам… Це тільки твоє зображення. Нехай буде панові на пам'ять. Ти згоден?

Рекс знову подав голос.

— Скажіть, ваше прізвище часом не Тегарт? — запитав з надією Федір.

— Так, я Тегарт… Манфред Тегарт. А звідки пан знає?

— З вашим татом ми давні друзі… — схвильовано мовив Федір. — У Дахау для всіх нас він був…

Рука сліпого здригнулася. Він довго мовчав, нахиливши голову.

— Нема його більше… Минулої зими поховали…

Важкою була для Крайніченка ця звістка. Вольф Тегарт зараз був для нього єдиною надією на порятунок… Нема старого, загартованого бійця, який усього себе віддав боротьбі проти чорної сили, що хоч і змінила маску, а все ж лишається фашизмом. «Він мене розумів і вірив мені, старий друзяка Вольф…»