Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 31

— Ну що? — навис над радистом Тур.

— Зараз побачимо…

Андрій зняв з рації чохла, підключив антену. Провідник чекав з якоюсь сатанинською напругою. Вона передавалась, неначе електричний струм. У Андрія почали тремтіти руки. А тут ще й Шпинь встромив свого носа. Очиці блищать зловтіхою, облизує тонкі губи, сопе над вухом.

Андрій відчув холодок страху. Ніби морозом, обсипало колючками серце. «А коли справді зіпсувалась рація? Кінець! Як каже Грицько, клямка!» Увімкнув батарею живлення, клацнув тумблером — глухо!

— А що? Догрався? — показав жовті, як у вовка, зуби Шпинь. — А я казав!

Андрія пройняла лють.

— Заберіть його звідси! — звернувся до провідника. Але той ніби не почув.

— Хто-небудь подайте мені мішка… Там запасні батареї…

— Та слухайте ви його… — процідив Шпинь.

Проте Мара подав мішка.

Андрій заходився виймати старі та заправляти в гніздо рації новий комплект батарей. Усі стояли й стежили за кожним його рухом. «Трапляється, коли людина в одну мить може посивіти, — майнуло в Андрія в голові. — Але це не той випадок… У мене, здається, й посивіти вже не лишилося часу!» Увімкнув батарею, рука лягла на тумблер. Звів очі на Тура. Обличчя провідника перекосила судомила люті. Клацнув вимикач, але примусити себе поглянути на щиток у Андрія не стачило сили.

— Ти диви… Загорілося… — якось непевно мовив Шпинь.

Андрій повернув коліща варіометра. В навушниках, що лежали у нього на колінах, по-пташиному заспівав ефір. Подав навушники Турові.

— Працює…

— Це добре… — по довгій паузі видихнув провідник, — Це дуже добре, друже, а то я вже… подумав, що ти навмисне…

Андрій глянув Турові просто в очі.

— А ви більше шептунів слухайте…

— Котра година? — спитав провідник.

— Чверть на шосту, — підказав Еней.

— Текст зашифрував?

— Усе готово. Через три хвилини можна виходити в ефір.

— Давай… А ми всі ходімо десь далі, щоб не заважати. — Провідник поклав Андрієві на плече руку. — Я так і думав, що передамо десь з дороги.

— То правда, — сказав Еней. — З дороги краще, бо з Іванової хати не варто. Засічуть…

Хата Івана Кулика стояла край села, попід лісом. Еней добре знав ці місця, бо вивів наче по азимуту. Однак до хати не пішли, попадали хто де за кущами: відпочивали. Тур з Енеєм виповзли на узлісся й довго роздивлялись, чи нема засідки.

— Та ні, тут надійно, — упівголоса говорив Еней. — Цю хату я ще минулої осені вподобав. За кілька ночей вирили криївку і залягли на зиму, як ведмеді в барліг. Сиділи тихо, бо навкруги таке коїлося. Вже так напосіли совіти, «яструбків» тих розвелося, чекістів, активістів сила-силенна. Де хто з криївки носа вистромив, так і накрили сердешного. За одну зиму вибили підпілля до ноги…