Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 30

Ще крок, ще… Ось він, камінь, що посунувся під ногою в Тура. Андрій наступив на нього і враз, ніби втрачаючи рівновагу, змахнув руками, скрикнув і полетів донизу. Зрушене його тілом каміння, дрібне і велике, зашурхотіло, загуло слідом за ним. Його кинуло спиною об гостру брилу, перевернуло догори ногами і покотило, понесло. Іскри сипонули з очей, біль страшний, немилосердний шарпнув ліву ногу. Закричав, спробував руками зачепитися за кущ, але зірвався. Впав на дрібне, пересипане піском каміння і ще кілька метрів сунувся, поки не прикрила його лапаста гілляка смереки.

Спробував підвестися, стати на ноги, та де там. У лівій гомілці спалахнув такий біль, ніби хто її різав. «Невже зламав ногу? Як же тепер?» З усіх боків чулися йому голоси. Згори когось спускали на мотузці, інші ніби вже встигли обійти кручу і, здавалось, наближалися з лісу. Загуло десь поруч, обсипаючись, каміння, й за якусь хвилю над ним схилився Мара.

— Живий?

— Та ніби… Тільки от нога…

— Що нога?

— Мабуть, зламав…

— Це погано… Ану, давай встанемо. — Мара підхопив його попідруч і спробував поставити на ноги. Андрій і сам хотів того, але як тільки наступив на ліву, біль з новою силою полоснув серце. Він зціпив зуби, але й крізь них вирвався стогін.

— Що, болить? А шляк би його трафив… не везе…

Мара обв'язав Андрія мотузкою і гукнув нагору, щоб тягли.

— Та почекайте, хай уже й ті підійдуть…

— Хто?

— Та там ніби хтось… Голоси чулися…

— Ти часом голови не ушкодив? Тут яма, провалля…

— Виходить, то луна так…

— Виходить, виходить… — бурчав Мара. — Як ти сам тепер ходитимеш? От ускочив, як когут в окріп…

Мотузка напнулася її потягла Андрія нагору. Піднімали недовго: за кілька хвилин уже сидів на стежці під скелею. Підійшов Тур, нахилився до нього, зло спитав:

— Що трапилось?

— Камінь з-під ноги вислизнув…

— Рація ціла?

— Не знаю… Я, здається, ногу зламав…

— Цього ще бракувало. Ану, роззувайся.

— Не можу, боляче…

— Терпи, козаче, отаманом будеш, — хихикнув над вухом Еней і вчепився у лівий чобіт. Од болю потьмарилось у голові, але стерпів.

— О, та вона в тебе таки добряче розпухла. Знімай паска… — Еней витяг із свого мішка змотану в клубок широку, на три пальці, грубого полотна стрічку і заходився перев'язувати Андрієві пошкоджену ногу. Перев'язував щільно, а потім ще й паском затягнув. — Чобота ми тобі дамо в руки, встромиш у нього якийсь патик — буде замість милиці. Ну, а тепер вставай… Ні, зажди, дай-но мені свою рацію…

Андрій скинув з плечей лямки. Потроху звівся на ноги, спробував наступити на ліву.

— Ну, як?

— Та ніби…

— Якось до Іванової хати додибаєш, а там…

Боївка знову рушила в путь. Поминули скелю, обійшли ще одне провалля й занурились у гущавину лісу. Тур торкнувся плеча Енея:

— Перепочинемо трохи та заразом і рацію перевіримо. — Провідник посунув на Андрія чорний, як грозова хмара. — Розгортай…

— Грицьку, — сказав Андрій. — Подай-но сюди рацію і допоможи мені кинути на оту смереку антену.

Андрій не дивився на Тура, проте кожною клітиною відчував його ворожість, агресивність, лють. Чомусь пригадалось, як ішли вони колись за Крайніченком через Мертві гори… «Де тепер майор? Що з ним? Просив мене вклонитися землі…» Тур уже виймав з-за пазухи пістолет. «Чи потрібен я йому з розбитою рацією і поламаною ногою, чи буде він і далі зі мною панькатись? Чи не розрядить він у мене свого машіненпістоля».