Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 18

— А я сказав, не чіпай!

— І чого ти все… не чіпай, не бери, не дихай. Що, вже й подивитися не можна?

— От шеф прокинеться, нехай сам і дивиться…

— А що як там золото? — сказав Мара.

— Тобі вже те золото скрізь ввижається. Перехрестися, бо ще з розуму зсунешся.

— Но, но… З сотником балакаєш, свиня, не забувай!

— Я про те пам'ятаю, а цинку не займай, поки не прокинеться. Отак…

Провідник неквапом виліз із спального мішка, почав взуватися. Шпинь поставив на стіл лампу, підкрутив гніт, щоб менше чаділа. Поруч з лампою Мара поставив цинкову коробку з-під набоїв.

— Де знайшли?

— Прибирали тут, — доповідав Грицько. — Закопували всякий непотріб, все, що миші не доїли. Копнули, і ось…

— Це добре, що прибрали, — натягаючи другого чобота, похвалив провідник. — І те добре, що в чужі справи носа не встромили.

Шпинь аж розчервонівся від задоволення.

— А тепер підіть подивіться, що там далі, в інших відсіках. Там ще їх має бути два. Приберіть і їх. У меншому розташується радист, а там ви обидва… Та прибирайте як слід, щоб чисто було…

— А хіба ми тут надовго? — запитав Андрій, висовуючи голову з спального мішка.

— Може, тиждень, а може, й більше доведеться пересидіти, поки нагорі трохи стихне… Зараз там чекісти по лісах нишпорять: сліду нашого шукають. Та хай шукають…

— А в ефір коли?

— Вам дали контрольні числа на зв'язок?

— Дали… — сів у мішку Андрій. Протер очі, потягнувся.

— Ото ними й скористаємось, коли прийде час… — сказав провідник, підсовуючи до себе коробку з-під набоїв.

— Але ж мені суворо наказували.

— Їм там легко наказувати. А тут кожен неправильний крок може коштувати голови. Тільки висунемося в ефір, одразу запеленгують. — А зараз ідіть, допоможіть прибрати помешкання і розгортайте рацію, перевірте, чи все там гаразд, бо впала вона на голий камінь…

Андрій підвівся, згорнув свій спальний мішок. Хотів щось спитати, але провідник так гостро зиркнув на нього, що запитувати не наважився.

— Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів…

— На тому й скінчимо нашу розмову.

«А пан провідник з норовом, не добереш, коли в нього який настрій. Одне ясно, про систему радіозв'язку йому дещо відомо…» Андрій пішов слідом за Шпинем і Марою. Вузенький, короткий коридор уперся в тамбур, з якого в різні боки розходилося двоє дверей. Менший відсік був схожий на одномісне купе в спальному вагоні. Столик під стіною, на ній на шматку картону хтось намалював чотирикутник вікна. Замість ліжка — м'яке сидіння з вантажної машини. Полиці. На них якісь поточені мишами папери, друкарська машинка.

— Прибери тут все і тягни свою рацію, — сказав Шпинь, повторюючи інтонації емісара. — А ми з паном сотником оглянемо свої апартаменти.

Вони вийшли, прочинили легенькі, диктові двері до відсіка навпроти й завмерли. Снопок світла упав на підлогу… Зразу ж за порогом лежав мертвяк. Лежав давно, бо черви вже встигли зробити своє діло. Сморід докотився до Андрія, вдарив у ніздрі. Шпинь зачинив двері і подався доповісти провідникові. Мара навпомацки зайшов у відсік до Андрія, сів поруч.