Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 48

Так вони і жили всі ці роки: він ні про що не відаючи, жаліючи її, свою Ніночку, вона — оберігаючи цю їх таємницю, постійно і глибоко страждаючи.

— Іване Івановичу! Ніно Павлівно! Наше вам!..

Журавльови зупинилися. До них з невисокого горба на коротких мисливських линвах летів Семен Шульков.

— Звідки ти тут взявся? — не дуже привітно спитав Журавльов. — Кричиш, на полюсі чути.

— Та от, довідався, що гості у нас. А потім бачу, ви з катера вийшли. Дай, думаю, і собі пробіжусь. З начальством на свіжому повітрі побалакаю, а то до тебе, Іване Івановичу, на прийом не скоро проб'єшся.

— Я, дорогий товаришу… — почав було Журавльов. Але Семен перебив його, замахавши руками:

— Знаю, знаю! В приймальні табличка висить, кожен грамотний читає — прийом з особистих питань… І так далі. Тільки я не з особистих вирішив потурбувати, а з громадських. Усі на сто миль кругом знають, що Семен чокнутий. Усі знають, що йому спати не дає, що його стільки років мучить.

— Та знають… Ти своїми прожектами вуха людям…

— А що з того? — знову вихопився Семен. — Дорогий ти мій, Іване Івановичу, віз і нині там. Сто п'ятдесят років минуло, як помер чоловік, весь учений світ патріархом його нарік, королем Шпіцбергена величає. Іван Старостін тридцять дві зими на острові прожив, останні п'ятнадцять не виїжджаючи звідси. Назвіть мені хоч одного з тих знаменитих полярників, котрими пишаються норвежці, датчани, шведи. У кожного дві-три зими, не більше. І хто зиа, чи не ходив Іван на полюс раніше, значно раніше, ніж ті їхні знамениті. Може, полюючи на моржа, забрів на полюс, посидів, покурив свою ескімоську та й знову до себе на станок. Тихо, без крику, ні про які відкриття не думаючи. Хай інші репетують — ми Шпіцберген відкрили! А те, що російські ушкуйники та помори тут вже десятки років звіра промишляли, про це жоден вчений не згадав у своїх мемуарах. Прикро ж… Чи як?

— Це, звичайно, неподобство, — підтримала Ніна Павлівна, що завжди хворобливо реагувала на будь-яку несправедливість.

— Я й кажу! — скористався з її підтримки Семен. Він забіг наперед і, вже звертаючись до Журавльової, почав: — Правду кажете, Ніно Павлівно, вони своїх не забувають — пам'ятники кожному, музеї, де треба і не треба… А ми?

— Ну, чого б ото я руками вимахував та кулаками повітря місив? — перебив його Іван Іванович. — Ти що пропонуєш? Подати їм спростування: просимо вважати першовідкривачем Шпіцбсргена не Баренца, а Івана Старостіна. Так, чи що?

— Я зовсім про інше. Розумію, до такої справи треба підходити тонко. На всіх картах світу наш мис значиться, як мис Старостіна. Всім відомо: 1826 року він тут помер, тут і похований. Так чому ж не встановити йому пам'ятника? Хай усі бачать, що й ми своїх не забуваємо.