Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 49

— Це не нам з тобою вирішувати, дорогий товаришу, — чомусь нервово сказав Журавльов. Щось стояло за цим показним патріотизмом Шулькова, але що саме — Журавльов розгадати не міг. Заважало ще не прохололе почуття гіркоти, що залишилось після розмови з дружиною.

— Ай справді, коли написати куди слід? До такої думки, певно, повинні прислухатись. Ти, Іване Івановичу, як думаєш? — блиснула молодими очима Ніна Павлівна.

Стільки років Журавльов не може надивитись на свою Ніночку, стільки років радує його душу жвавість цих карих з золотинкою очей. Йому забаглось негайно, зараз же сказати їй про це і, мабуть, він так і вчинив би, але цей Семен… Він все зіпсував своєю появою і базіканням.

— Зрозумійте, адже ми не на своїй землі, а норвезькій. Хай наші предки і раніше її відкрили, але ж зараз вона чужа. Як це так із своїм статутом та в чужий монастир? Гляди, так і на міжнародний конфлікт напорешся. А в нашої держави тут інтерес. До того ж де ставити той пам'ятник? І де могила Старостіна — ніхто не знає. От ти, Семене, скільки її шукаєш, а все марно, все без толку.

— Не кажи, Іване Івановичу, деякі ниточки вже у мене в руках. От, наприклад, отримав з Архангельська копію записок професора Київського університету Коротнєва, який ще в 1898 році побував на Шпіцбергені. Так от він…

— Зажди, Семене. Твої байки без кінця, а на нас люди чекають і справа немаловажна, нам запізнюватись не можна.

Журавльов бажав припинити що недоречну, як йому здавалась, розмову. Однак Шулькову було байдуже про що говорити. Він з легкістю перекинувся на іншу тему:

— Це ті англійці на вас чекають? Ті, що на шхуні прибули, чи що? Чого їх чорт заніс аж сюди?

— Бачу, вони тебе теж зачепили, — кинув Журавльов. — Цікавий ти дуже став.

— А я такий і був. Тільки не цікавий, а допитливий. Я на своїй водокачці ледве не схимник. З того дня, як «гармонь» утопили, — туга поїдом їсть. Сиджу, у вікно дивлюся та на вірьовці вузли зав'язую, а потім розв'язую. І дивні речі, сидиш отак — і починає ввижатися, що не тепер віхола за вікном мете, не зараз вітер вовком виє, а колись давно, багато років тому… 1 я ніби не я, а сам Старостін у своєму станку ті поморські вузли в'яже… А англійці мене, сказати правду, цікавлять, оскільки — гості. Що за люди? За чим приїхали?

— Ну, і навчився ти брехати, Семене, — перемагаючи задишку, сказав Журавльов. — Треба тебе в самодіяльність, на сцену з твоїми байками. Хай люди послухають. Чого такому таланту пропадати?

— Ех, Іване Івановичу, от вже й ти кепкуєш з Семена. Ти хай так, хай самодіяльність, я не ображусь… Тільки от інколи, як вгадаю, що й моя доля чимось на ту, старостинську, схожа, так і зовсім за серце бере. Якби пив, то, мабуть, давно б уже спився.

— Чим це в тебе доля з ним схожа? — не без іронії в голосі запитав Журавльов.

— Ех, Батьку… — з докором похитав головою Семен. — Бурлаки ми з ним — ось в чому сходимось. Він, як жінка померла, занудьгував і від людей геть, і я ось уже п'ятий рік…

— Може, тобі, дійсно, важко одному на Чистому ручаї? Може, до весни перейшов би в Баренцбург? В гуртожитку місце знайдеться. Коли хочеш, я розпоряджусь.