Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 46
Василь Сичевський
— Хвилюється вона за батька. Серце у нього слабе, а він невгамовний. Так от, її батько, містер Белч розповідав нам, що на борту їх літака, ну того, який розбився на плато за Грен-Гарбуром…
— Послухай, який літак? Коли розбився? Ти говориш так, ніби я теж була на прийомі і знаю стільки, скільки ти.
— Ну, наприкінці війни летіли вони з Мурманська до себе на базу і отримали шифровку: наказ забрати на норвезькому березі якогось там джентльмена. Забрали і напоролись на «месерів». Під час бою витратили пальне і тут, над Сплячим Рицарем, гробонулися. Всі загинули, а його викинули з літака… От він тепер приїхав сюди розшукати і забрати їх тіла. Хоче поховати своїх хлопців в Англії. Тепер зрозуміло?
— Тепер дещо прояснюється. А хто той джентльмен, якого вони підібрали в Норвегії?
— Про нього й мова. Він, виявляється, був хворий. Якась дивна хвороба… Я, правда, послав з ними Людмилу.
— І ти думаєш, вона тому хворому допоможе через тридцять років після його смерті?
— Зачекай з жартами. Вони підозрювали тоді, що в того Кребса холера, а може, чума. Могли, звичайно, помилитися… Лікаря ж з ними не було.
— Господи, які ви всі мужики… Тут спеціаліст потрібен, бактеріолог, епідеміолог. Коли там була чума, то її бацили небезпечні і через сто років, особливо у трупах. — Ніна Павлівна вийняла з ящика столу пачку «Біломора» і закурила. — А ти послав Людмилу і заспокоївся!
— А кого я пошлю? Що, в мене кожен другий спеціаліст по бактеріях а чи епідеміях? Добре, Людмила нагодилась. Все-таки людина з медичною освітою, до того ж комсорг.
Ніна Павлівна щось напружено обдумувала і Журавльов вирішив заповнити паузу:
— Я от теж згадую. Щось я читав у Василя Федорова про сенегальські полки.
— Вельми великий медичний авторитет твій Василь Федоров.
— От ти все іронізуєш, а це факт з життя. Розкопали могили, розумієш, і почалась епідемія. Поети, вони теж користуються достовірними фактами. Інколи…
— Питання ясне, їдемо!
— Куди?
— На плато, туди, куди пішла експедиція.
— Паром уже відійшов…
— На катері переправимось, а далі — на лижах…
— На лижах?
— А що? Чи ти забув, як на них ходять? — Ніна Павлівна енергійно заходилася скидати з себе халат.
У двері постукали.
— Заходьте! — Ніна Павлівна вже одягала шубу.
На порозі кабінету зупинилась старша акушерка і гардеробниця.
— Що скоїлось?
— Та от… Увірвались двоє. Давай їм Дуню Бистрову. А в неї пологи. Я їм пояснюю, що вона от-от дитя народить, а вони не вірять, кричать, вимагають побачення. Всі вазони в коридорі обірвали, де яка квіточка…
— Букет, знацця, для Дуні, — підказала гардеробниця. Ніна Павлівна рішуче попрямувала до дверей.
— П'яні?
— Та ні, тверезі.
— Ніби не пахло, — знову вставила гардеробниця.
— Чого ж це їм так не терпиться? Хто вони? Звідки?
— Миколою його звати, — виступила наперед стара. — Та ви його знаєте. Це той, котрий вертольотчик.
— Вертопрах він, а не вертольотчик, — кинула Ніна Павлівна. — Ану ходімо, я йому зараз усе поясню, поганцеві!
— Та їх вже нема, побігли, — сказала акушерка.
— Подались до консульства Радянську владу шукати, щоб, знацця, записати молодих по закону. Щоб дитя батька і матір мало. — У старої гардеробниці від хвилювання почервоніли щоки.