Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 44

Хіба втримаєшся, коли такий фарт сам до рук пливе. Адже той, хто тепер носить ім'я Шулькова, добре знав ці місця, знав, що від Баренцбурга до Лонгіра навпростець — рукою подати і ніякого кордону, ніяких прикордонників нема. Тут уже Норвегія. Інша держава, інший світ.

Не встояв перед спокусою: «пришив» він супутника, забрав його документи і, дочекавшись коли поїзд влетів на міст, викинув тіло через вікно. Бачив, як ударилось воно головою об клепану ферму, як відлетіло за поручні мосту і впало у річку. Замінити фотокартку на паспорті не довге діло. Життя новоявленого Семена Шулькова тільки тут, на Шпіцбергені, потекло більш-менш спокійно, а раніше… Та що згадувати, хорошого в тому дотеперішньому житті було мало. Дитинство, отроцтво, юність — це тільки у любого Тьоми пролетіли вони безхмарно, а у потомственого дворянина Семена Гнатовича Іванова (колись Шульков носив це ім'я) все було інакше. Народився в Ростоці, жив у Лондоні, в тюрмі сидів… О, боже праведний, в яких лиш тюрмах він не сидів.

«І де на мою голову взялася ця сестра Марфа? Той же казав, що ніяких родичів нема».

А неділя починалась так гарно. Зранку ніщо не віщувало такого бурхливого розвороту подій. Прокинувся, відірвав листок календаря, подякував богові за те, що сподобив дожити до святої неділі. Повалявся трохи під кожухом, втішаючи себе думками: народись він в інший час, лакей у постіль каву приніс би… Не хотілось вилазити з-під кожуха, проте робити нічого, підвівся. Розгріб у «буржуйці» вогонь, підсипав трохи вугілля, поставив чайник. Згадалось: Добриня напередодні погрожував із своєю медичкою в гості завалитися. Це в них зветься лижною прогулянкою, недільним моціоном. Як швидко вивчились ці хами мудрим словам, панським звичкам. Начальник порту! Приведе свою курочку і мліє, дивлячись на неї, а ти… Тобі доля приготувала тяжке випробування. Ти їм будеш посміхатися, пеститись, обслуговувати, як той лакей в приміському борделі, будеш корчити з себе ґречного, хлібосольного господаря, який ох як радий бачити в своєму забутому богом скиту закоханих голубків.

Господи, коли все це скінчиться?!

«Не гніви бога, Семене. Чого зранку роз'ярився?»

«Який ранок? Он сонце як висіло, так і висить над тім'ячком…»

«Забув, що тут Північ?»

«А на Півдні мені жити не можна? Тільки з білими ведмедями, га?»

Такі діалоги він вів частенько. Скільки себе пам'ятає, не було з ким душу одвести, перемовитись відвертим словом, от і навчився сам з собою говорити. В такі моменти в ньому ніби промовляли дві людини.

Одна — жовчна, нетерпляча, все підковирювала, все різала правду-матінку; друга — твереза, розважлива, але не менш жорстока, все розкладала по поличках, намагаючись все вивіряти логікою.

«А скажи ти мені, Семеночку, для чого живеш? — запитувала перша. — Може, для якоїсь ідеї? Ну, скажімо, звільнення Росії від більшовиків?»

«Та облиш ти мене, Христа ради!» — відмахувалася друга.

«Ні, любенький, відповідай. Пінишся, а ніякої ідеї в тебе за душею нема. Навіть маленької. Це твій татусь мріяв в'їхати у родовий маєток на білому коні. А після його смерті… Цікаво, якої масті коники відвезли його на цвинтар? А може, і коників не було, ні кладовища, ні могилки…»