Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 42

— Шулькову, дивись Шулькову!… З Москви чекаю, Касяне Миколайовичу, з академії. Я їм дуже цінний матеріал посилав про Старостіна, — гуркотів над вухом у Калікіна механік. І несподівано, проти всякої логіки, пішов геть від пошти.

Ніхто, окрім Касяна, не звернув уваги на цю його витівку. Крик біля ґанку стояв неймовірний — де вже тут було придивлятися одному до другого. Та поступово натовп гув добріше і добріше. Час від часу вибухаючи сміхом, здавалося, без всякого приводу.

Касяиові довелося затриматися довше. Листи для працівників ГРП складали у целофановий мішок. Коли розібрали останній тюк, довелося пакувати ще й в картонну коробку, бо всі у мішок не влізли. Цю коробку начальниця, яку всі тут звали Анютою, дістала з кладовки. Це був вияв особливої уваги. Гостроока молодичка не приховувала своїх симпатій до Калікіна. Бажаючи поговорити з ним довше, вона кожного разу, як приходила пошта, залишала кореспонденцію ГРП на останок. От і зараз, розбираючи листи, удавано жаліючись на втому, криючи всіх за безладдя, яке вчинили в її господарстві, не зводила очей з Касяна.

— Ось два Шулькову… Семене! Де Шульков? Пішов, п'яні його очі… Вам теж с, Касяне Миколайовичу, з Норвегії. Цілих три і всі товстенні. — Анюта подала Касяиові конверти. — Здасться, було ще одне… — Вона метушилась, показуючи, що шукає загубленого листа, а хитруваті бісенята так і плигали на Касяна із її чорненьких оченят. — Та ви не хвилюйтесь, я цього листа обов'язково знайду. Ви сьогодні на «Державіні» кіно дивитись будете? Там я вам його і віддам, а зараз вибачте… Гей, хто там, передайте Шулькову! Він десь тут крутився.

Касян стояв біля ґанку.

— Чого чекаєте, Касяне Миколайовичу? Я ж сказала, на «Державіні». Ввечері принесу, не сумнівайтесь.

— Воно краще б зараз… Я збираюся летіти на ГРП і, мабуть… — Він не встиг закінчити фразу.

На ґанок увірвався блідий Коля Самохін.

— Ти чого? — спитав його Касян.

— Може, не полетимо сьогодні, га?

— Тепер, Колю, все. Листи отримали, можна летіти. Я от лише до лабораторії зазирну — і в путь.

— А може, і справді — залишитесь. На «Державіні», кажуть, «Клеопатру» крутитимуть. Елізабет Тейлор і Річард Бартон грають, — Анюта звабливо глянула на Калікіна. Він пропустив її слова повз вуха і уважно подивився на Самохіна:

— Ти чого це раптом? Підганяв, підганяв і на тобі — не летимо?

— Дуню мою в лікарню забрали, — ледь чутно промовив Микола.

— Що там з нею трапилось? — здивувалась Анюта.

— Кажуть… Кажуть, родити має…

— Як це так кажуть? — накинулась на льотчика Анюта. — А ти що, не знав?

— Та вона все приховувала! Я більше як два місяці у Баренцбурзі не був, все над тим проклятим льодовиком бовтався.

— Ну, хлопчику, ти даєш! — розвела руками Анюта.

— Сам бачу… — зовсім понурився вертольотчик.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав Касян.

— Не знаю… Я, як з вами поговорив, до дівчат у гуртожиток зайшов, помиритися з Дунею думав. Мені, як сказали про це, я й побіг… Порадьте, Касяне Миколайовичу, як мені бути, що робить?