Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 28

Площадка бремсберга, не відчуваючи навантаження (що для такої сили три домовини), швидко випливала з туману, що заліг над портом, до шахтного двору. Тут на неї чекали шахтарі з п'ятої. Вони тільки-но вийшли після зміни на-гора, але, незважаючи на втому, не розходились. Певно, і їх цікавив «Державін».

Труни зняли з бремсберга і поклали на сніг біля входу до рудоуправління. Чекали на бульдозер, що мав притягти сани з кайлами і лопатами, та він затримувався. Те, як Журавльов давав розпорядження головному інженерові, з того, як той дзвонив до машинного парку, Добриня зрозумів: експедиція готується до місця катастрофи англійського літака. Пронесло б… На другу половину недільного дня вони з Митричем намітили спуститися під воду і подивитися, що там з «гармонню». Три дні тому лід штормом вигнало із затоки, пора піднімати баржу…

За спиною у Добрині начальник рудника розмовляв з Людмилою. Петро чув їхні голоси, проте зрозуміти, про що вони говорили, не міг. Заважали труни. Незвичні для цих місць, сяючі фігурні саркофаги, на яких біліли довгасті протестантські хрести, виблискували латунні, ніби зняті з старовинних комодів ручки, проглядали мереживні оторочки, якісь небачені рюші. Знаки уваги до тих, чиї тіла після довгих років перебування у вічній мерзлоті повинні були лягти у цю бутафорську розкіш, тільки підкреслювали іронію неласкавої долі.

Оглушливо пострілюючи у ясне небо кільцями білого диму, бульдозер підтягнув до контори важкі, збиті із соснового кріплення сани-волокуші.

— Ну що, Петре Степановичу, доведеться тобі з ними піти. — Голос Журавльова прогув за спиною.

Петро озирнувся. Хотів був заперечити, але Журавльов обеззброїв його.

— Ось і Людмилу з собою візьмеш, — Іван Іванович сказав це так, щоб чули всі. Радісна хвиля знову припливла до серця Добрині і огорнула його таким ніжним теплом, що він одразу забув і про «гармонь», і про Митрича, навіть про пошту, що наближалась до пірса на борту «Державіна». Думка про те, що вони разом з Людмилою підуть з цими англійськими гостями, була йому приємною. З Людмилою хоч на край світу.

— О-о-у… Жінка трохи трудно… Моя дочка Джені не піде… Ми мужички самі підем справлятися. — Містер Белч по-дружньому торкнув Добриню за лікоть і додав: — Я висловлююсь так?

— Воно-то так, — підхопив його слова Іван Іванович. — Проте ви наші гості і ми повинні дбати про ваше здоров'я. А Людмила Сергіївна — наша медицина. До того ж не зайве буде подивитись, що там за холера була у вашого пасажира.

— Но-у, холера… Чума! Так думав Бенджамен Грісс… Він міг помилятись. От я живу… Не взяла чума, — посміхнувся містер Белч.

— Все може бути, — наполягав на своєму Журавльов. — У нас тут майже місто, люди, треба думати про їхню безпеку.

— Йес! Й-єс! Тільки одягати вже тепліше, як це… багато тепліше.

«Прощай, «гармонь», — подумав Петро і, зустрівшись очима з Людмилою, сказав:

— Нам не звикати, правда, Людок?

Він хотів ще щось додати, та в цю мить побачив за вікном Касяна Калікіна. Геолог стояв серед шахтарів і дивився на труни. «От кого варто було б прилучити до цієї справи. Касян тут кожен горбочок, кожен камінчик знає». Добрими вже готовий був поділитися своїми думками з Журавлиннім, але побачив, що Людмила теж помітила Калікіна і намагається жестами привернути до себе його увагу, говорити нічого не став. Йому здалося, що в зелених очах Людмили майнуло щось більше, ніж звичайна радість. Взагалі нічого дивного в тому, що Людмила зраділа Калікіну, не було. Касян їх спільний друг. Кожного разу, коли він з'являється в Баренцбурзі, вони неодмінно зустрічаються.