Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 7

Раптом В’юн вихопив з чохла біля сідла рушницю і прицілився в дрохву, що застигла на мить попереду вершників. Сава штовхнув товариша, і куля збила землю в сажені від цілі. Сполоханий пострілом птах сірим привидом майнув углиб степу і скоро розчинився в траві.

— Ти що, спудею, дурману об’ївся? — визвірився В’юн.

Потурнак з Гарбузом осудливо подивилися на Саву.

— Даруй, брате, цей птах урятував мені життя. Я поклявся ніколи не полювати на дрохв.

І Сава розповів, як, утікши з полону, довго петляв степом без їжі та води. Був би помер з голоду, якби не гніздо дрохви. Яйця виявилися свіжими, і він випивав одне на день, аж поки не вийшов до Дніпра. А там, вище Казікермена, зробив з очерету пліт і переплив на правий берег. Не знаючи дороги, близько місяця блукав степом та вибалками, харчуючись дикими злаками. Та зрештою вийшов до перших руйновищ, які залишили по собі татари. Там жили тільки собаки та коти, а на подвір’ях тхнуло трупами. Проте на згарищі можна було відшукати шкуринку хліба, а на городі вирити якийсь овоч.

Він оповів, як дістався до того місця, що було колись Меланіїним хутором, і натрапив там на каліку-діда, який дивом вижив після татарського наскоку. Свідок кривавої учти, двічі прохромлений списом, повідав, як відстрілювалась із батькових мушкетів Меланія, сховавшись з братиком в очереті. Кілька нападників знайшли смерть від її куль. Та один з кримців, перепливши на другий берег річки, кинув ззаду аркан.

Братика Василька теж забрали. А батько Меланіїн з півсотнею козаків, що мешкали в нього на зимівнику, за тиждень до нападу поїхав під Київ на допомогу воїнам Косинського.

Все оповів Приблуда новим товаришам. Все, крім їхнього з Меланією кохання.

Нещадно пекло сонце, і вершники, помітивши попереду зелений гайок, пожвавішали. То були зарості терну, які росли по краях байраку.

— Отут і перебудемо спеку, — мовив Петро. — Та й коней підгодуємо.

Проте на суворому обличчі його не вгадувалося розслаблення. Він дістав з-за спини рушницю і поклав її на луку сідла. Те ж саме зробили В’юн і Гарбуз.

— У вибалку нас може очікувати як спочинок, так і вічний спокій, — знову сказав Потурнак. — Татарські вивідники часом ховаються по байраках.

Ніби переймаючись сумнівами господаря, чалий жеребець під Петром стишив хід, ніздрі його затремтіли, а великі очі від страху, здавалося, ось-ось вилізуть з очниць. Він загарцював, намагаючись позбутися вершника.

— Вовки! — вигукнув В’юн і скинув рушницю.

Але його схарапуджений кінь здибився й поніс.

Це був виводок із шести вовків: двох дорослих, завбільшки з піврічне теля, буцматих, з масивними щелепами, і чотирьох молодих, але вже таких, що можуть самостійно полювати. Степ і байрак були їхніми володіннями. У звірів, які досі тільки скалилися на вершників, бачачи втікача, раптом спалахнув хижацький інстинкт…

Четверо молодих вовків, здавалося, не бігли, а пливли, розпластавшись над сріблястими хвилями ковили. Сава, котрий охляп сидів за спиною В’юна, вчепившись мертвою хваткою в сідло, відчував, як кінська плоть перетворилася на клубок потужних м’язів і що ця плоть може струсити його з себе, як комаху. Він озирнувся: один з чотирьох сіроманців уже біг збоку на відстані витягнутої руки, другий мало не торкався зубами кінського хвоста. Двоє інших, мабуть, кволіших, трохи відстали, але їх випередили дорослі.