Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 5

— Агов, хлопці, а чи не час обідати? — озвався один з косарів — огрядний, оголений по пояс.

Перестали дзвеніти коси. Двоє засмаглих чоловіків, також одягнених у самі тільки шаровари, підвели очі.

— А час, — погодився високий, із сивіючими вусами.

— Кому обід варити, Петре? — запитав його огрядний.

— В’юнові, — відказав високий. — Його черга.

Затріщало багаття. Молодик з насмішкуватими чорними очима поставив на вогнище мідний казан з водою. Як і обидва його товариша, він був одягнений у латані-перелатані шаровари. Неподалік паслися коні, в траві біля фігури лежали шаблі, списи, мушкети та інше козацьке начиння…

Косарі посідали довкіл казана, підібгавши по-східному ноги. Раптом огрядний, на прізвисько Гарбуз, відклав ложку і став вдивлятися в степ. Від гаю, що синів віддалік, ішла людина. Козаки насторожились. В’юн озирнувся на коней, що поряд поскубували траву. Тим часом Петро розворушив пригаслу вже ватру і витяг з неї чималу головешку. Він готовий був будь-якої миті кинутись до обсмоленої фігури.

Минуло небагато часу, і дозорні вже могли розгледіти, що через плече в людини була перекинута подерта свита. Збоку на мотузці висіла іржава шабля без піхов. Обтріпані штани тільки до колін прикривали босі, в численних саднах ноги.

— Хліб-сіль, панове, — сказав прибулець.

— Їмо, та свій, а ти збоку постій, — відказав з усміхом червонолиций Гарбуз.

— Е-е, ні, панове, дайте й мені місце біля казана.

Приходько витяг з кишені дерев’яну ложку і, сівши між В’юном і Гарбузом, перехрестився.

— О, куліш! Благословенна їжа! — Тонкі ніздрі прибульця втягли запах страви, на худому обличчі з’явилася усмішка.

З усього було видно, що він звик їсти зі спільного котла.

Козаки переглянулись, заусміхались. Чоловік їм сподобався.

Казан уже був порожній, і В’юн поклав на його місце велику сковороду зі смаженою рибою, що доти лежала на тліючих жаринах. Гість вибрав найменшу рибину. За весь час обіду ніхто не прохопився й словом. Вже коли на березі мили посуд, озвався високий, з сивіючими вусами Петро:

— Хто ти такий, чоловіче і куди твій шлях?

— Я єсмь київський спудей Сава Карпенко, а шлях мій лежить на Запороги. — Сказавши так, він зняв сорочку і, зайшовши в воду, став обмивати худе тіло.

— А цей шматок заліза тобі нащо? — поцікавився недавній кухар В’юн, киваючи на шаблю, що лежала на піску.

— Це не залізо, а зброя, і якщо хочеш, я доведу тобі, що так воно і є.

— Ти хочеш зі мною змагатись? — усміхнувся В’юн. — Гаразд, бери свою зброю.

Петро потай моргнув товаришеві, мовляв, не покаліч людини.

Першим напав Микита В’юн, блиснувши на сонці вузькою гострою шаблею. Приходько ухилився і в свою чергу рубонув повітря. В’юн, шалено вимахуючи, став насідати, перешкоджаючи противникові перейти в контрнаступ і тиснучи його до неглибокої впадини.

Петро з Гарбузом, склавши руки на грудях, спостерігали, як кволий на перший погляд спудей тепер стрибав від шаблі їхнього товариша, немов кішка. Худе тіло його вкрилося вузлами м’язів. Помітивши западину, він зробив обманний рух, ніби хотів стрибонути туди, і тієї ж миті відскочив убік. В’юн, не розрахувавши свого натиску, кинувся вперед і сам мало не вскочив у свою пастку. Петро схвально моргнув вусом: прибулець мало чим поступався В’юнові.