Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 146

— Отже, не татари, — сказав Петро. — Тебе помітили?

— Не знаю… Якщо не татари, то хто ж?

— Розбійники, мабуть.

Раптом Петро вихопив з-за пояса пістоль і, не цілячись, пальнув у голову в пелехатій лисячій шапці, яка виникла над місцем, звідки щойно скотився Сава.

Вони втікали по дну яру, краї якого ставали дедалі крутішими. До глухого тупоту непідкованих копит, що відлунював у яру, додавалися часті удари підків об мерзлу землю нагорі. Попереду скакав Сава, за ним — дівчата, останнім — Петро з нав’юченим конем на поводі. Потурнак благав:

— Боже! Ісусе Христе! Святий Миколо! Ви показали нам світле віконце в мороці. Не закривайте його!

Пролунав постріл. Куля влучила у в’юк. Звук був сильний, немов би ревнув великий звір, отже стріляли з крупноствольного пістоля. А те, що влучили в рухому ціль, свідчило, що зброю в руках тримав не новак. Стрілець, мабуть, попереджав, що наступна куля наздожене втікача. Петро вихопив з-за пояса другого зарядженого пістоля і, обернувшись, вистрілив у одну з трьох постатей над яром. Куля пролетіла, напевне, над кінською головою, бо кінь шарпнувся, мало не скинувши вершника у рудій лисячій шапці. У свідомості Потурнака блиснуло, що переслідувачі не були схожі ні на степових волоцюг, ні на жовнірів.

Яр, що досі прямою лінією розтинав степ, круто повернув праворуч. Закрут, за яким зникли Сава з дівчатами, повторила і стежка на його дні. Уздрівши те, Петро випустив повід нав’юченого коня і той скоро відстав. Куля наздогнала Петра на самому повороті дороги. Його сильно стусонуло в праве плече і вибило з сідла. Звук пострілу почув, уже падаючи. Побачив ще задні копита свого бахмата, що віддалявся, довгий чорний хвіст, який відганяв від крупа білі “мухи”-сніжинки, і його пронизав страшний біль у голові.

— Синочку мій, Селіме… Сили небесні, будьте з ним! — проказав Петро, і зрозумів, що він уже не в тілі.

Нетудихата спішився і якийсь час стояв над балкою, а тоді кинув повід свого коня Уласові і став спускатися, не зводячи очей з чоловіка, що лежав на снігу. Осавул влучив у ціль, але вершник уже був далеко і отже убійної сили свинцю бракувало. Сам утікач стріляв не гірше від нього — навчителя зі стрільби. Його куля черкнула по вуху осавулового скакуна, і той ледь не скинув свого вершника. Хламида з клобуком накривали все тіло, виднілися тільки ноги, взуті у постоли. Це міг бути, як татарин, так і молдованин. Помітивши у снігу пістоль, Нетудихата сміливіше наблизився до тіла. Чоловік лежав головою впере по ходу руху коня, і, отже, на одязі його мала б бути дірка від кулі, але її не виявилося. Вершника тільки вибило з сідла, і він будь-якої миті міг підхопитися на рівні. Відхиливши клобук, Нетудихата скрикнув:

— О, Господи! — і перехрестився. — Та це ж Петро Потурнак!

З рота і носа в того на сніг витекло трохи крові.

Осавул помацав пульс, тоді закотив віко — ознак життя не вгадувалося. Побувавший у битвах воїн знав, що трапляються випадки, коли поранений, якщо не сказати — мертвий повертався до життя через добу й більше. Петра було вибито з сідла кулею, яка вже втратила убійну сила, але, падаючи, він ударився головою об камінь, які тут усюди витикаються з землі.