Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 144

Загін гнав коней у чвал чи не версту, але тих, по чиєму сліду вони їхали, не було видно. Щоправда, снігопад не дозволяв бачити більше ніж на двісті саженів. Раптом козаки спинилися на краю вибалка, у який вели сліди, й одразу ж побачили попереду чотирьох вершників, біля одного з яких біг нав’ючений кінь.

— Авжеж, то не кримці, — озвався по часі осавул. — У татар стремена високо, коліна мало не торкаються грудей. А ці в сідлах сидять, як наші люди. Їдуть з далеку і не один день — тичини для наметів везуть. Щоправда, одяг на них татарський і коники татарські.

По часі знову подав голос Нетудихата:

— Це балка, в якій Богдан має намір сховати на ніч обоз. Вона тягнеться на кілька верст. Менею, їдь назустріч нашим. Скажеш гетьманові, що це не ординські вивідними, і що моя думка така: нехай обоз не поспішає. У балці заночуємо після того, як нею проїдуть ті люди. Вони прямують на північний схід, можливо, до Черкас. А там, напевне, — військо Замойського. Всі, хто приходить з далекого краю, приносять якусь новину. Ці також принесуть звістку, що в степу спокійно. Досі нас не бачила жодна людська душа.

— Пане осавуле, — озвався Улас. — Чи не простіше їх захопити в полон?

— Авжеж, простіше, — погодився старшина. — А тільки хто повідомить владу, що в степу порожньо? Шлях до Костянтинова мусимо подолати непоміченими, немов привиди. Від цього залежить майбутнє кожного з нас — від гетьмана до візника.

Коли Меней смикнув за повід, щоб їхати, Нетудихата нагадав:

— Та не поспішай у чвал коня гнати. Земля мерзла — почують ті, що в балці.

Вибалок, яким їхали мандрівники на низеньких конях, дедалі глибшав, хоча на кручу не перетворювався. Це була складка на поверхні степу, місцями поросла голими кущами терну, глоду та шипшини. Два загони вершників рухалися саженів за сто від балки. І тут від одного з гуртів відділився кіннотник і поскакав до Нетудихати та Уласа, що їхали вздовж яру, часами наближаючись до самого його краю та поглядаючи на переслідуваних. Зупинивши коня біля осавула, верхівець сказав:

— Мартине, поміркуй ось над чим. Там, звідки їдуть ті люди, немає ні містечок, ні сіл, ні хуторів. Найближчі залюднені місця це — Буджацька або Перекопська орди. А найближчі залюднені місця тут — Черкаси і навколишні хутори. Люди ці не можуть бути купцями, бо краму не везуть. Вони можуть бути послами.

— А чого ж тоді вони їдуть не на Краків, а на Черкаси?

— До Кракова далеко, а в Черкасах — військо, яке через своїх гінців швидко повідомить коронного гетьмана Замойського. З усього, мова може йти про спільні дії Орди і жовнірів проти козаків. І це мусить початися після різдва, коли крига вкриє річки і отже їх не треба буде долати вплав. Згадай, свої зимові набіги татари роблять саме о цій порі.

Осавул не поспішав з відповіддю, та нарешті відказав:

— Мудрі слова твої, Іване. — Тоді звернувся до Уласа: — Друже, за цими людьми ти їхав кілька верст… Вони десь збивалися з дороги чи міняли напрямок?

— Верст п’ятнадцять, — уточнив дозірний. — Їхали, як їдуть.

— Ось бачиш, Мартине, вони знають, куди прямують. А це означає, що проробляють таке не вперше. Хоча одразу ж скажу: це тільки мої міркування.