Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 147

Нетудихата обернувся до вершників на краю балки, погукав:

— Іване, скачи до хлопців, попередь, щоб не стріляли! Це наші люди. — Тоді — до Уласа: — А ти хутчіш сюди!

…Усе зникло і Петро “почув” над собою чоловічий голос: “Цей, здається, живий…” Чоловік казав чужою мовою, але Петро його зрозумів, бо був ще у тому світі, де спілкуються думкою. Його стягли з купи трупів двоє дужанів і поклали на землю. “Якщо за день оклигає — заберемо. Якщо ж ні — доб’ємо”, — знову долинула до нього думка чужого. Петро побачив (невідомо звідки, бо очі його були заплющені), як нахилився над ним один з воїнів і став роздивлятися рану на голові. “Каменем влучили з фортеці… Хтось із обложених…” — зауважив чоловік. Потім Петро “почув” те, чого воїн не сказав, а подумав: — “Молодий, сильний… За нього можна немало взяти”. Воїн підійшов до червоного коня, витяг із сакви біля сідла бурдюк і плеснув водою в обличчя непритомному. Тіло шарпнулося. Петро відчув, як він поволі “вливається” в плоть. Коли розплющив очі, то угледів зовсім інших, відмінних від тих, що він “бачив”, перебуваючи в дусі, людей. Ті не були лютими, вони дивилися на нього, як на цінність, за яку можна взяти гроші. Навіть співчували йому. У цих же обличчя сходили жорстокістю й ненавистю.

Другий воїн у величезній чалмі присів біля розпростаного тіла й закотив віко.

— Йому вже не довго залишилося… — озвався. — Очі полудою затягло. Не доживе й до вечора. Якщо хочеш, можеш забрати його собі.

— Аллах свідок, — поспішив погодитися той, що хлюпнув водою. — Він мій.

Це були останні чужі слова, що їх зрозумів Петро, бо він майже зовсім уже повернувся в своє тіло. Далі чулися не думки, а мова, якої він не знав. Щойно остання його частка “влилася” в плоть, як шаленний біль пронизав голову. Встиг ще побачити над собою небо, ранкове сонце, стіни й вежі могутньої фортеці з купами трупів під нею, осідлані коні без вершників, бо ті зносили в одне місце мертвих, і знову провалився в дійсність, у якій йому нічого не боліло.

…День згасав і водночас рідшав снігопад. Несподівано попереду виник загін вершників. Він з’явився зненацька, немов у якусь мить виріс із землі посеред білого безмежжя. То були козаки, які піднімалися з балки. Гетьман упізнав Нетудихату в пелехатій рудій шапці, що їхав попереду гурту; обабіч нього — два вершники на невеликих кошлатих конях, один з них вів на поводі такого ж, навюченого, коника. По часі Микошинський помітив за спинами передніх ще одного кінного і людину, що лежала впоперек сідла. Це міг бути тільки мертвий чи важко поранений. За ними на відстані рухався загін з двох десятків вершників.

Упізнавши в одному, що їхав поряд з осавулом, Приблуду, Микошинський мало не просльозився. Він підняв булаву і обоз спинився, тоді спішився і, підійшовши до Сави, який також зліз з коня, обійняв його.