Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 143

— Вони його помітили? — спитав Забігайло.

— Не схоже. Там снігова круговерть. Улас якийсь час ішов за ними слідом. Напрямку вони не міняли; прошкували підтюпцем на північний схід. Не дуже поспішали. Якщо їхатимуть, як їхали, то ще до ночі перетнуть шлях, яким рухається наша валка.

— А де тепер Улас? — поцікавився Нетудихата.

— Та за ними ж — назирці…

— Що на це панове старшина? — запитав гетьман.

Сотники переглянулися з осавулом. Озвався Палійчук:

— Треба влаштувати привал, а татарських вивідників зловити. Від свого основного загону вони, скоріше за все, віддалилися на півдня-день ходу. Якщо їхній загін не діждеться від них звістки, то затримається ще на півдня. За цей час ми, поквапившись, подолаємо немалий кавал відстані. А сніг присипить наш слід.

— Не дуже й присипить, — зауважив Нетудихата. — Двісті вісімдесят коней… Кізяк ще теплий буде. А загін, який вислав уперед вивідників — не основний. Він є складовою ще більшого загону, а той, напевне, — ще більшого.

Гетьман понуро дивився в гриву свого вороного скакуна, не озивався. Тоді сказав:

— Перехопимо вивідників, а там видно буде. Менею, ти зміг би вивести загін на татар?

— Авжеж, пане Гетьмане.

— Соцькі — по дюжині братчиків у руку пана осавула! Та нагодуйте Менея. Обоз рухається, як і рухався. Ага, мабуть, не треба нагадувати, що в ньому частка кожного з нас…

…Десь за версту від дороги Меней повернув на південний захід і погнав коня по сліду, який ще не встигло припорошити.

Снігопад здалеку здавався щільною завісою, проте не був надто рясним. У ньому вгадувалися і голі, без листя, гайки, й пагорби. Осавул, що скакав на чолі гурту, раптом спинив коня і став вдивлятися в каламутний простір попереду, де мелькала темна цятка. По миті її побачив і Меней.

— Улас, — сказав він. — А десь попереду мусять бути й вивідними.

…Кінотник не дуже поспішав. Раптом він спинився і став вдивлятися в постаті на сході, які рухалися йому навперейми. Скоро вони перетворилися на вершників, а ще по хвилі він упізнав у одному з двох, що їхали поперду загону, верхівця у гостроверхій шапці. То був Меней.

… — Татари вони, — відказав на запитання Нетудихати дозірний. — Четверо їх.

— З чого ти взяв, Уласе, що татари? — запитав осавул.

— Ну, одяг на них… Клобуки, таке інше. Коні низенькі, гриви майже до землі… А поглянь на відбитки на снігу… Непідковані коні бувають тільки у татар.

Нетудихата уважно розглядав сліди копит, а тоді зауважив:

— Тут бігло п’ятеро коней.

— Авжеж. П’ятий — нав’ючений, без вершника.

— Вони далеко звідси? — поцікавився осавул.

— Та з версту, не більше. Он попереду кізяк ще парує.

Старшина тим часом про щось міркував. Тоді, кивнувши на сліди, озвався:

— Ти справді бачив, що їх було четверо, і з ними — один кінь?

— Авжеж.

— Тоді це не кримці, — запевнив. — Татари не ходять по здобич учетверо з одним запасним конем. У кожного щонайменше біжать ще два обабіч того, що під сідлом. Та як би там не було, тих людей треба зловити.