Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 106

— Десь так. Але Оникій на лихе не штовхає, та й сам лихого не чинить. Навпаки — і вилікує, й зуба заговорить. А в цих одне на думці — стати на чолі війська козацького та повести братчиків у якусь криваву бійню.

— Послухай, Якиме, ти так гарно кажеш зараз. Ніби й не тебе захопили на місці, де ви хотіли гетьмана вбити.

Спохмурнів в’язень по тих слова.

— Що б я тобі не казав, осавуле, ти все одно не повіриш, — озвався він по часі.

— А ти спробуй переконати.

— Бачиш, мені часом здавалося, що всі вони діти Кубуся, хоч він був і молодший від більшості з них.

— Чому ти кажеш був?

— Бо його вже немає.

— Він є — у в’язниці сидить. Очікує нашого суду.

— А вони — ну, люди Буцматого, вважають, що його вже на світі немає.

— Що за дурниці!

— Авжеж дурниці. Але вони кажуть, що його немає. Вже й сороковини по ньому справили.

— Вони що, медовуху кружали? В морському поході за таке на горло карають.

— Ні. Вони те по-своєму відзначили. Чайковський і підчайковський нашої чайки вночі того дня, коли буцімто сповнилося сорок днів по Кубусеві, зголосилися вбити Богдана. Мовляв Кубусь з того світу зажадав від них тієї офіри. Тоді саме місяць був уповні… Що з ними сталося — невідомо. Буцматий подейкував, що то ти вкоротив їм віку, а кінці — в воду… Він до ранку очікував, що й по нього прийдуть. Та обернулося на краще.

— Те, що ти кажеш, — нісенітниці. Якщо Кубусь і справді мертвий, то звідки про те довідалися його поплічники? Братчики не мали жодної зустрічі з зовнішнім світом, окрім того часу, коли напали на Сіноп. А якби й мали, то требу було б щоб людина — носій тієї звістки перестрів нас десь на Тендрі. Але як би він довідався, що саме цей шлях обере Богдан? Розумієш? Дурниці те все. — У голосі осавула хоч і бриніла впевненість, проте Яким бачив по його очах, що той розгублений.

Запала мовчанка, крізь прочинені двері долинало порипування кочетів і ритмічні удари весел об воду.

— Так я знову — про здатність наших рудих впливати на людей, — озвався в’язень. — Вони, коли говорять, ніби в душу тобі влазять. Ну, буцімто щось там підміняють. Надто ж коли їх кілька. І ти якийсь час ходиш з тим. Обертаєшся на одного з них. Потім, якщо їх довго не бачиш, знову стаєш собою.

— Це зветься навіюванням, — подав голос Нетудихата.

— Я не тямлю, що воно таке — навіювання. Але знаю, що таке вроки. Їхні чари схожі на вроки. Коли ти чиниш їм спротив, у тебе раптом починає сильно боліти голова, або судомою зводить руки й ноги, або не сіло, не впало поріжешся, коли різатимеш хліб, або… — В’язень по миті затнувся. — О, Господи! — зойкнув, хапаючись за живіт. — Знову цей клятий біль! Вони знають! — Він пополотнів і впав, як підкошений, ударившись головою об підлогу.

Підосавул, який перший підскочив до нього, сказав:

— Віддав Богові душу, — й перехрестився.

Нетудихата помацав пульс.

— Не схоже на те. Бери за ноги покладемо на канапу.

— Та на ній же гетьман спить, — сказав підосавул. — А цей, схоже, занечищений.

— І те правда. Тоді дай йому щось під голову.

Раптом тіло Якима випросталося, стало твердим, немов дошка. Нетудихата відсмикнув від нього руку.