Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 108

— А як вони до нашого походу ставилися? — запитав Нетудихата.

— Ніяк. Вони не знали, куди націлився Богдан. Гадали, що він хотів зруйнувати Кафу, бо там найбільший невільницький ринок. Ну, помститися за торішній полон…

— Справді, — спохмурнів Нетудихата. — Такої кількості люду нашого ще не виганяли в неволю. Але нападати на Кафу, це змагатися з наслідком. Причина ж — турецьке царство. Ти, мабуть, не знаєш, що Крим платить султанові мито не тільки грошима, табунами коней, а й рабами. П’ятнадцять тисяч люду на рік. Але мова не про те. Ти казав, що вас було вісімнадцятеро. Чому саме стільки і за якими ознаками вас гуртували.

— Чому вісімнадцять — не знаю. Знав Кубусь. А ознака — коритися волі курінного— чайковського, і Буцматого. Як і вони корилися Кубусеві. Чому я опинився в тій компанії? Тому, що навчений був з дитинства не розтуляти зайвого разу писок. Ось вони й думали, що коли я мовчу, то згоден. А головне, вони переконали мене, що Богдан не зугарний керувати військом, мовляв, не бойовий, спокійний надто. А тут треба, щоб був “як вогонь”, казав Буцматий. Проте сам він — найперший з охочих узяти в руки булаву — вдачею був на вола схожий — неповороткий думкою, тумакуватий. Хоча й пиху велику мав. З усіма зверхньо балакав. А хто суперечив — стилетом погрожував.

— Так ти ото злякався його стилета?! — озвався підосавул. — А нащо шабля, пістоль, який урівнює будь-кого з будь-ким?

— Якщо один на один, я не боявся. Але ж вони вбили Спиридона з Рівного. Він відмовився бути в їхньому гурті й пригрозив, що якщо не відчепляться, оповість гетьманові. Ну, вони й порішили його.

— Ти бачив те? — запитав Нетудихата.

— Ні. Але я був при їхній сварці зі Спиридоном. За день хлопця не стало. Він просто зник. Вранці я завважив на чоботях Буцматого й підкурінного глину. Вони його десь закопали. Вбили й закопали. Ось тоді я й злякався.

— А, може, Спиридон, наляканий погрозами, просто втік, — висловив здогад підосавул.

— Якби він утік, то забрав би й свої гроші у скарбника.

— У нього були гроші? — знову запитав підосавул.

— Були, — сказав Нетудихата. — І не мала сума, у злотих. А про його зникнення мене повідомив курінний другого куреня.

— От-от, самі вбили, самі й повідомили, — вигукнув Яким. — Мить помовчавши, він провадив: — Розумієш, Мартине, існує якесь древнє пророцтво про наш край. До його збуття буцімто зосталося трохи більше півсотні років. Крові, крові проллється — і нашої, й чужої. Велика зміна потуг відбудеться. Той, хто тепер знесилений, з колін підведеться, сильніший заслабне, а той, про кого ледь чути, у силу вбереться. Спричинить же все те егрегор, що зріє над Січчю. Кубусь про те оповідав. Повторюю, що воно таке — не знаю, і кажу, що чув. До речі, на пам’ять мою можна покластися. Ага, на сторожі того егрегора нібито Оникій стоїть. Про те, що пророцтво збудеться, немає ні в кого сумніву. Річ тільки в тому, якими втратами для Кубусевої потуги.

— Ти кажеш про Кубусеву віру, церкву? — озвався підосавул.

— Ні. Це щось інше, яке проте на вірі тримається.