Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 105

Чоловік усміхнувся, розглядаючи рану від браслета на зап’ясті. Тоді повів очима на шаблю й нагая, спитав:

— А що, Мартине, з’явився й третій вибір?

Осавул пропустив те зауваження повз вуха, натомість поцікавився:

— Це зріло ще до походу, чи вже в дорозі?

— До походу — не знаю. Так, балачки, чутки поширювали про Богданову бездіяльність і буцімто корисливість. Але тому мало хто вірив.

— Коли саме почалося оббріхування?

В’язень наморщив чоло, щось пригадуючи.

— Невдовзі по тому, як характерника Оникія хотіли вбити… Ага, згадав, коли Кубуся пов’язали. Буцматий тоді по куренях став ходити. І курінний наш, він же чайковський, також… Та й до них стали приходити від інших куренів.

— Багацько?

— Та ні, по одному-двоє.

— І з мого також?

— Ні. З першого не було.

— Вони що, товаришували?… Ну, Кубусь з Буцматим?

— Авжеж. І не тільки з Буцматим, а також з курінним і підкурінним. Вони ото гуртувалися осібно і про щось балакали подовгу. А часом зникали й поверталися вже без Кубуся, досить пізно.

— Кубусь був із ляхів — єзуїт, — сказав Нетудихата. — А Буцматий — наш бровко. Що їх пов’язувало?

— Буцматий не зовсмі нашої крові. З-під татарина він. Батько його з тих татарських розбійників, які нашкодили у себе в Криму і, ховаючись, забрели на Січ. Козакував, а потім зимівник купив у одного нашого, десь на Орелі — річці, що в Дніпро впадає. Курінний також не з наших — із сербів.

— Та він же православний, як і більшість сербів.

— То й що? І Буцматий православного вдає, а молиться нишком якомусь деміургові — хто його втямить, що воно таке. Він лихий і жорстокий. Ми не вбивали мирних людей у Сінопі, лише грабували. А він і вбивав, і знущався. Це він мені пригрозив, що як не піду з ними… До речі, підкурінний також не з наших.

— А тепер скажи, Якиме, хто з братчиків приходив до Буцматого і зверхників другого куреня, крім Кубуся? — Осавул покосився на шаблю. — Чи ти вже забув?

В’язень поблажливо осміхнувся.

— Ні. Не забув. Там я щось химерне спостеріг. До них приходили самі тільки руді. Ну, або з рудим оселедцем, або ж з обличчям, на якому ніби чорти горох молотили. У нас у Січі доволі всякої масті, хе-хе. А виходило так, що Буцматий і зверхники зналися лише з тією. І на привалі гостями нашого чайкового гурту були вони ж.

— Цікаві спостереження, — мовив Нетудихата не приховуючи іронії. — А придивись-но до мене — я також рудий. Та й ластовиння на тілі…

— Послухай, Мартине, я не жартую, — посерйознішав Яким. — Пригадай хоча б тих, кого вбили твої люди.

Тінь непевності майнула на обличчі осавула. Якийсь час він не озивався.

— А й справді, — подав нарешті голос. — Вони таки всі були рудими. Мені те кинулося в очі, коли їх ховали. Але тоді я не надав тому значення.

— От-от, — зрадів в’язень. — Я вже думав, ти не повіриш. До речі, всі вони мали ще одну прикмету — впливати на людей. — Яким на мить затнувся. — Ну, так, як галдовики…

— Як Оникій Колодуба?