Читать «Тюрма» онлайн - страница 4

Принаймні років п'ять чи шість тому. З тих пір у Демарі з'явилося ще двоє діток. Але що ж все-таки сталося з Мур-мур?

— Мосьє Пуато!

Це той інспектор, що приїхав за ним. Він кликав його.

— Заходьте, будь ласка…

В кабінеті помічника комісара нікого не було. Комісар, чоловік років під сорок, зі стомленим обличчям, простяг Алену руку і знову сів.

— Скидайте ваш плащ, мосьє Пуато, і сідайте.

Інспектор до кабінету не зайшов.

— Мене повідомили, що у вас зник пістолет.

— Я не знайшов його на місці.

— А це не він?

І помічник комісара простяг йому чорний з голубуватим відблиском браунінг. Ален машинально схопив його.

— Гадаю, він. Дуже можливо.

— На вашому ніяких примітних знаків не було?

— Правду кажучи, я його ніколи не розглядав. І ніколи ним не користувався.

— Ваша дружина, звичайно, знала про його існування?

— Безперечно.

Ален раптом запитав себе, чи це справді він тут сидить і відповідає на такі абсурдні запитання. Адже він — Ален Пуато, дідько б його взяв! Весь Париж знає його! Він керує одним із найпопулярніших у Франції щотижневиків й збирається видавати другий. Крім того, ось уже півроку, як він випускає платівки, що про них говорять щодня по радіо.

Його не тільки не змушують чекати в приймальнях — він на «ти» принаймні з чотирма міністрами, у яких обідав. І іноді вони самі приїжджали до нього на віллу.

Треба обуритися, скинути з себе апатію!

— Чи не скажете ви мені, нарешті, що все це. означає?

Комісар подивився на нього нудьгуючим, стомленим поглядом.

— Потерпіть трошки, мосьє Пуато. Не думайте, що це дає мені більшу приємність, ніж вам. У мене був важкий день. Я вже поспішав додому, до дружини й діток.

Він кинув погляд на чорний мармуровий годинник, що стояв на каміні.

— Ви, певно, давно вже одружені, мосьє Пуато?

— Років із шість. Ні, либонь, сім. Не рахуючи тих двох років до шлюбу, протягом яких ми жили як чоловік з жінкою.

— Маєте діток?

— Атож, сина.

Поліцейський глянув у досьє.

— Йому п'ять років…

— Так.

— Він не живе з вами…

— Хто зна, як це назвати…

— Тобто?

— У нас у Парижі квартира, певніше — тимчасовий притулок, бо вечорами ми рідко буваємо вдома. Наш справжній дім — у Сент-Ілер-ля-Віль. Щоп'ятниці пополудні ми виїжджаємо, а влітку проводимо там майже кожну ніч.

— Так. Ви, звичайно, кохаєте свою дружину?

— Безперечно.

Він вимовив це без пристрасті й без пафосу, як щось таке, що само собою зрозуміло.

— І вам відоме її особисте життя?

— Її особисте життя проходить вкупі зі мною. Що ж до роботи…

— Саме це я і хотів спитати…

— Моя дружина журналістка.

— Вона не працює у вашому тижневику?

— Ні, це було б для неї занадто легко. До того ж робота в тижневику не в її жанрі.

— Які відносини у неї з сестрою?

— З Адрієною? Найкращі. Вони приїхали до Парижа одна за одною. Першою Мур-мур, потім…

— Мур-мур?

— Це я дав їй таке пестливе прозвисько. А тепер її так кличуть усі наші друзі, всі мої співробітники. Коли вона шукала собі псевдонім, я порадив підписуватися Жакліна Мур-мур. Вони з сестрою довго жили в одній кімнаті в Сен-Жермен-де-Пре.