Читать «Тюрма» онлайн - страница 2
Жорж Сіменон
Без чверті вісім.
— Ми збиралися повечеряти з друзями, а…
Він розмовляв сам із собою. Адже хотів роздягнутися, прийняти душ, зодягнути темніший костюм…
— Чи не хотіли б ви сісти, мосьє?
Він не був ні схвильований, ні заінтригований. Швидше дратувався несподіваною присутністю стороннього, — що заважав йому взятися до своїх справ. Дивувала й відсутність Жакліни.
— Ви маєте зброю, мосьє Пуато?
— Хочете сказати — пістолет?
— Саме так.
— Він у шухляді нічного столика.
— Не могли б ви мені його показати?
Інспектор говорив тихо, нерішуче. Ален попрямував до спальні: Той пішов за ним.
Кімнату було оббито жовтим шовком. Ліжко, вкрите шкурою дикої кішки. Білі лаковані меблі.
Ален висунув шухлядку й здивувався:
— Тут його нема…
І розглянувся довкола, ніби намагаючись пригадати, куди міг його покласти.
Дві горішні шухляди комода належали йому, нижні — Жакліні. А втім, Жакліною її ніхто не звав. Для нього, як і для всіх, вона була Мур-мур — ласкаве прозвисько, що його дав він їй багато років тому, бо вона дуже скидалася на кошеня.
Хусточки, сорочки, спідня білизна.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Без сумніву, сьогодні вранці.
— Ви певні?
Ален глянув інспекторові прямо в очі й нахмурив брови.
— Послухайте-но, Протягом всіх п’яти років, що ми тут живемо, пістолет лежав у шухляді нічного столика… Щовечора, роздягаючись, я викладаю туди ключі, гаманець, портсигар, запальничку, чекову книжку й дрібні гроші… Я до того звик бачити пістолет на місці, що навіть уваги на нього не звертав…
— А відсутність його не здивувала б вас?
— Мабуть, ні, — сказав Ален, подумавши. — Кілька разів траплялося, що він забивався в самий куточок…
— Коли ви востаннє бачили дружину?
— З нею щось трапилось?
— Ви снідали разом?
— Ні, я був зайнятий версткою і на ходу з'їв кілька бутербродів.
— А вона не дзвонила вам часом протягом дня?
— Ні.
Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.
— А ви їй?
— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?
— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?
— Ви впевнені, що з моєю дружиною…
— Її не вбито і не поранено.
Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.
Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.
— Гадаю, ваша дружина теж має машину?
— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.
На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.
— Як ви сюди дісталися?
— На метро.
— А що, коли я вас підвезу?
— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.
Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.
— Пробачте…
— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.
— Заїхати на подвір'я?
— Як хочете.
Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.
— Моя дружина тут?
— Мабуть.