Читать «Тюрма» онлайн - страница 3

Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.

Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.

— Либонь, тут?

У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.

Пройдіть, будь ласка, до зали чекання. Одну стіну зали було засклено цілком, як у його вітальні, що колись правила за майстерню художника. Якась бабуся в чорному, що ждала своєї черги, вп'ялася в нього злючими очима.

— Даруйте….

Інспектор пішов коридором і постукав у якісь двері, що за ним одразу зачинилися. Бабуся сиділа нерухомо. Навіть повітря тут було якесь нерухоме, сизе, мов туман.

Ален знову глянув на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Не минуло й години, як він залишив редакцію на вулиці Маріньян, кинувши на ходу Малеському:

— До скорого…

Сьогодні вони у гурті кількох приятелів і приятельок лагодилися вечеряти в новому ресторані на авеню Сюффран.

Атож, тут нема ні дощу, ні вітру. Ніби все зупинилося п просторі й часі. Проте досі — першого-ліпшого дня — нарт було Алену написати на картці своє ім'я, щоб за кілька хвилин чиновник вів його до кабінету начальника карної поліції, а той вставав йому назустріч з простягнутою рукою.

Він давно вже не нудився, чекаючи прийому, від самого початку своєї кар'єри.

Кинув погляд на бабусю — її нерухомість зворушувала його — і мало не запитав, скільки вона вже сидить. Може кілька годин?

У нього урвався терпець. Ален починав задихатись. Тож підвівся, запалив сигарету і став ходити туди й сюди під несхвальним поглядом бабусі.

Відтак одчинив засклені двері, пройшов у коридор і запитав сторожа з срібним ланцюжком:

— Який комісар хоче мене бачити?

— Не знаю, мосьє.

— Але ж їх тут не так уже й багато о цій йорі?

— Два або три. Вони засиджуються іноді допізна. Як вас звати?

В Парижі було чимало місць, де називати своє прізвище не було потреби, бо всі його добре знали.

— Ален Пуато.

— Ви одружені, так?

— Одружений…

— А дружина ваша невисока на зріст, брюнетка, в непромокальному, підбитому хутром плащі?

— Так, так.

— В такому разі вас викликає помічник комісара Румань.

— Новачок?

— Що ви! Він працює тут понад двадцять років, але до кримінальної поліції справді перейшов недавно.

— Моя дружина у нього в кабінеті?

— Не знаю, мосьє.

— А вона приїхала о котрій годині?

— Не можу вам відповісти.

— Ви її бачили?

— Гадаю, що бачив.

— Вона прийшла сюди сама?

— Пробачте, мосьє, але я й так уже вам лишку наговорив.

Ален одійшов, ображений і занепокоєний. Його примушують чекати. З ним обходяться, як із звичайним відвідувачем. Що може робити на набережній Орфевр Мур-мур? І що це за халепа з пістолетом?

Чому він не знайшов його в шухляді? Адже то звичайнісінька зброя. Бандити навіть посміялися б. Калібр 6,35 мм — дитяча забавка.

Пістолета він не купував, його дав йому співробітник Боб Демарі.

«Відтоді як мій синочок почав ходити, я вважаю за краще, щоб така цяцька не залишалася в квартирі».