Читать «Тюрма» онлайн - страница 38
Жорж Сіменон
Він підвівся, і його худорляве тіло розпрямилося, немов акордеон.
— Мені пора. Дякую вам обом.
З вигляду не збагнеш, про що він думає. Адже він майже нічого не розпитував. І, можливо, не лише з чемності.
— Я теж їду, — заявив Ален.
— Може, побудеш ще трохи?
Чи не хоче часом Бланше сказати щось йому? Ні, швидше боїться, щоб наодинці з тестем Ален не сказав чого-небудь зайвого.
— Мені час лягати.
Альбер подав їм пальта.
— Труну завтра буде встановлено у вітальні.
Двері туди стояли розчинені, і вітальня здавалася величезною.
Тесть уявляв собі вже чорні драпіровки, самотню труну посеред залу і свічки.
— Дякую, Ролане.
— На добраніч, мосьє Фаж.
Спускаючись сходами, Ален тримався позад тестя. На алеї у них під ногами зашарудів гравій. З чорних як смола дерев падали краплини води.
— До побачення, Алене.
— Я можу підвезти вас.
— Дякую. Мені корисно пройтись.
Фаж розглядав безлюдну вулицю, що поблискувала після дощу, і, зітхнувши, ніби до самого себе, промовив:
— Мені треба побути на самоті.
Алену раптом стало холодно. Він потиснув кощаву руку і швидко сів у машину.
Йому теж не завадило б побути на самоті, та не вистачало мужності. Він вів машину з однією думкою — знайти хоч когось з тих, кому він міг би кинути: «Привіт, голуб'ята!»
Йому миттю звільнять місце, і гарсон схилиться над ним:
«Подвійне, мосьє Алене?»
Розділ V
Задзеленчав дзвінок — далеко-далеко і наче зовсім близько; потім стало тихо, і знову — дзвінки, немов хтось йому сигналив. Хто б це? Та він не в змозі поворухнутися, бо лежить у труні. Він, мабуть, дістав удар по голові, бо вона страшенно болить.
Це тривало ще довго, поки він зміркував, що лежить у себе в ліжку. Ален устав і поточився. На другій подушці чиясь рудоволоса голова. Тепер він зрозумів, що дзвонять у передпокої. Тож пошукав очима халат, знайшов його на підлозі і насилу натягнув.
Увійшовши до вітальні, побачив, що день ще не займався над Парижем. Тільки жовта смужка жевріла десь далеко за дахами будинків. Одчинив. Перед ним стояла незнайома молодиця.
— Швейцарка, звичайно, мене попереджала…
— Про що?
— Що доведеться довго дзвонити. Краще, коли ви мені дасте ключ.
Він ще нічого не розумів. Голова тріщала. Ален очманіло розглядав маленьку товстунку. Вона сміливо дивилася на нього, ледве стримуючи сміх.
— Не дуже ви рано вляглися вчора, не дуже! — зауважила вона.
Потім скинула грубошерсте синє пальто. Ален не наважувався запитати, хто вона.
— Хіба швейцарка не казала вам?
Йому здавалося, що спливли роки відтоді, як він бачив швейцарку.
— Я ваша нова служниця. Звати мене Мінна.
І поклала на стіл пакет, загорнутий у шовковистий папір.
— Здається, вас треба будити о восьмій і подавати каву з рогаликами. А де ж тут кухня?
— Он там.
— А пилосос?
— У стінній шафі.
— Ви знову ляжете?
— Атож, спробую ще трохи поспати.
— Розбудити вас рівно о восьмій?
— Ні. Я вас покличу.
Акцент виказував у ній уродженку Брюсселя. Алену навіть закортіло спитати, чи не фламандка вона, але ж ні, запитувати так важко.
— Робіть, що хочете.
Він повернувся до спальні, зачинив двері, втупився, хмурячи брови, в руде волосся, та згадати так нічого й не зміг.