Читать «Тюрма» онлайн - страница 37

І він перевів погляд з одного зятя на другого.

— Та скористались з цього ви, обоє.

Що було на десерт? Ален так і не пригадав. Гості встали з-за столу і разом з господарем пройшли в кабінет, де їм запропонували гаванські сигари.

— Каву питимете?

Ален не наважувався глянути на годинник.

— Я ніколи не втручався в їхні справи. Не вимагав, щоб вони писали мені частіше або докладніше. Скажіть, чи зустрічалися вони після одруження?

Ален і Бланше запитально перезирнулися. Бланше сказав:

— Жакліна іноді приїжджала до нас з Аленом обідати.

— В середньому двічі на рік, — уточнив Ален.

— Ми завжди були раді вам, ти ж знаєш.

— Кожного з нас обсідали свої клопоти.

— Дзвонили одна одній. Гадаю, час од часу вони навіть зустрічалися де-небудь у місті, щоб випити разом чашку кави.

Ален міг би заприсягтися, що протягом семи років вони навряд чи зустрічалися більше двох разів.

— Бачилися в театрах, у ресторанах.

Фаж знову перевів погляд з одного зятя на другого, та по його очах не можна було здогадатися, про що він думає.

— Вихідні дні проводили у себе на віллі, Алене?

— Іноді й кілька днів.

— А як Патрик?

— Став зовсім дорослим.

— Він знайомий із двоюрідним братом і сестрою?

— Атож, вони бачились.

Фаж не спитав, скільки разів, і добре зробив. Мабуть, і він почував себе тут не в гуморі: в цьому будинку, що був тільки прикрасою і не давав зрозуміти, як проходило щоденне життя його мешканців.

— Отже, Жакліна так і не сказала чому? — раптом без усякого переходу повернувся він до головного.

Ален заперечливо похитав головою.

— І ніхто з вас нічого не знає?

Відповіддю було глухе мовчання.

— А може, вона вирішить заговорити?

— Сумніваюсь, — зітхнув Ален.

— Як вам здається, мені дозволять побачення?

— Безперечно. Зверніться до слідчого Беніте. Він дуже гарна людина.

— Може, хоч зі мною говоритиме?

Проте Фаж і сам сумнівався в цьому і тільки сумовито посміхнувся. Він сидів блідий, губи здавалися безкровними, й, незважаючи на свій зріст, виглядав зовсім немічним.

— Правду кажучи, я розумію її.

І знову глянув на обох. Алену здалося, ніби в погляді, що він кинув на нього, було більше симпатії, ніж у тому, який він адресував Бланше. Та, крім симпатії, була ще й цікавість, а може, й трохи підозри.

Він закінчив, зітхнувши:

— Що ж, так воно, можливо, й краще…

Сигару взяв лише Бланше — від її нудотного аромату в кімнаті стало душно. Ален кінчав уже четверту чи п'яту сигарету. Фаж не палив. Діставши з кишені якусь коробочку, поклав у рот таблетку.

— Звеліти, щоб дали води?

— Не варто. Це ліки, які активізують діяльність кровообігу.

Про що їм лишалося говорити?

Бланше відкрив шафу, що правила за бар.

— Чого б іще запропонувати вам? У мене є пляшка старого арманьяку.

— Ні, вдячний.

— Спасибі, не хочеться.

Він розчаровано стояв, високий, пухкий, схожий на надутого хлопчика.

— Пробачте, що не запропонував вам раніше. Може, ночуватимете у мене?

— Дякую. Але я звик до «Лютеції»! Я зупинявся там, ще коли студентом приїздив до Парижа. Тільки вона за ці роки постаріла, як і я…