Читать «Тюрма» онлайн - страница 33

— Не знаю, мамо…

— Може, з ревнощів?

— Вона ніколи цього і взнаки не давала.

Мати нарешті насмілилася глянути в його бік, полохливо, наче боялася побачити, як він змінився.

— А в тебе вигляд не надто стомлений.

— Ти ж знаєш, що мені важко тільки в перший день.

— Вони прийшли сповістити тебе в редакцію?

— Додому. На мене чекав інспектор і припровадив на набережну Орфевр.

— Але ж ти нічого не зробив, так?

— Ні, їм потрібно тільки було мене про дещо запитати.

Мати попрямувала до буфета, дістала розпочату пляшку вина, чарку. Це була традиція.

— А пригадуєш, Алене…

— Що саме, мамо?

На одній з картин, тьмяній, сіренькій, було зображено «корів на луці біля простенької огорожі.

— Те, що я тобі повсякчас говорила. Але ти вважав себе розумнішим за всіх. Хоч справжньої професії так і не набув.

Він вважав за краще не згадувати про журнал, який мати розглядала як витвір сатани.

— Батько нічого не каже, але мені здається, він тепер кається в своїй пасивності. У всьому тобі потурав. А мені казав: «От побачиш, він сам знайде собі дорогу…»

Мати шморгнула носом, втерла очі кінчиком фартуха. Ален сів на стілець, обтягнутий тисненою шкірою, тоді як мати лишилася стояти. Як завжди.

— Що ж тепер буде? Га?

— Буде суд.

— І твоє ім'я почнуть плямувати.

— Напевне.

— Скажи, Алене, тільки не дури мене. Адже ти знаєш, я зразу догадуюсь, коли ти кажеш неправду. Ти винен у цьому. Адже так?

— Що ти цим хочеш сказати?

— У тебе були стосунки з своячкою, і коли дружина відкрила це…

— Ні, мамо. Я тут ні при чому.

— Значить, через когось іншого?

— Можливо.

— Хтось із знайомих?

— Вона не розповідала мені.

— А чи не здається тобі, що вона трохи несповна розуму? Я б на твоєму місці зажадала, аби її оглянув фахівець. Вона приємна й лагідна, я дуже любила її, і тобі начебто дуже віддана… І все ж вона мені завжди здавалась трохи чудною…

— В чому саме?

— Важко сказати. Вона була не така, як усі. Нагадувала мені трохи зовицю Гортензію — ні, ні, ти ніколи її не бачив, — той же погляд, ті ж рухи. Її змушені були забрати в лікарню.

Мати прислухалась.

— Посидь хвилинку. Зараз вийде пацієнтка. Батько урве якусь мить, щоб поцілувати тебе.

Мати вийшла до передпокою. І коли повернулась, разом із нею зайшов кремезний мужчина з сивим волоссям йоржиком.

Та ні обнімати, ні цілувати сина не став. Він рідко робив це, навіть коли Ален був маленький. Просто поклав йому руки на плечі й глянув у вічі.

— Важко?

Ален спробував посміхнутись:

— Витримаю.

— Це було для тебе несподіванкою?

— Цілковитою.

— Бачив її?

— В кабінеті слідчого.

— Що вона каже?

— Відмовляється відповідати.

— Стріляла справді вона?

— Безумовно.

— Що ж ти думаєш?

— Вважаю за краще не докопуватись.

— А як чоловік Адрієни?

— Учора ввечері приїжджав до мене.

— А її батьки?

— Батько вже тут. Я сьогодні вечерятиму з ним.

— Він порядна людина…

Вони бачилися всього яких-небудь три-чотири рази, але зразу ж перейнялися симпатією.

— Бажаю тобі бути мужнім. Зайве говорити, що, поки ми з матір'ю живі, наш дім — твій дім. Ну, я мушу повертатися на «завод».

«Заводом» він називав свій зуболікарський кабінет. Ще раз поплескав Алена по плечу й пішов до дверей; поли білого халата плутались між ногами. Чому він завжди купує такі довгі халати?