Читать «Тюрма» онлайн - страница 31

Ніколи вони не жили по-сімейному! На їхній старенькій віллі — невеличкій фермі, що її він переобладнав кожного вихідного дня, — був справжній шарварок, так що вранці хазяям і гостям важко було відповісти, в чиїй постелі або на якій канапі вони проспали ніч.

— Привіт, Борисе.

Малеський глянув на нього, немов прикидав, чи міцно ще стоїть на ногах його патрон.

— Тут тебе зять запитував по телефону, просив подзвонити.

— Додому?

— Ні. В банк.

— От ще дурило!

Він любив повторювати, що не може терпіти дурнів. Вони дратували його.

— З'єднай-но мене з Французьким банком, голубонько. З головною дирекцією. Виклич мосьє Бланше.

Увійшов з паперами секретар редакції Ганьон.

— Я перебив?

— Нітрохи. Це все мені?

— Ні. Я хотів би порадитися з Борисом щодо статейки, яка мене трохи непокоїть.

Але зараз це його не цікавило. Сьогодні четвер, 19 жовтня. Все почалося в середу, 18 жовтня. Напередодні. І в цей час він сидів у своєму кабінеті, на тому ж місці, де сидить тепер Борис, потім поїхав до друкарні на авеню Шатійон, і нічого не було більш важливого для нього, ніж черговий номер журналу «Ти».

— Мосьє Бланше біля телефону.

Ален натиснув кнопку.

— Я слухаю.

— Дзвонив тобі, бо не знаю, що мені робити. Приїхав батько Адрієни. Зупинився в готелі «Лютеція».

Ну, звичайно! Як усякий, що поважає себе, провінціальний інтелігент або чужоземець.

— Хоче бачити обох.

— Чому обох?

— Адже в нього було дві дочки! Одна мертва, а друга в тюрмі!

— Я запросив його, про всяк випадок, сьогодні до себе на вечерю — не можемо ж ми йти до ресторану. Проте сказав, що остаточно домовимося про зустріч після того, як я поговорю з тобою.

— О котрій годині він прийде?

— Близько восьмої.

Мовчання.

— Тіло Адрієни видадуть завтра вранці. Похорон відбудеться в суботу.

Про похорон Ален. І не думав.

— Добре. До вечора.

— Ти її бачив?

— Так.

— Вона нічого не казала?

— Попросила в мене вибачення.

— У тебе?

— Так.

— Що думає слідчий?

— Він не звіряв мені своїх думок.

— А Рабю?

— Не дуже задоволений.

— Погодився виступати оборонцем? Як тільки я заговорив з ним.

— До вечора.

— До вечора.

Ален глянув на Бориса і Ганьона, що напівголосно обговорювали сумнівну статтю. А що, коли запросити яку-небудь друкарку або телефоністку, що з нею вже доводилося мати справу, і майнути кудись на цілу ніч? Ні, людям притаманні упередження, вона може відмовити.

— До скорого.

Ще тільки четверта година. Він зайшов у «Клошетон».

— Подвійне віскі?

Пити не хотілося. Машинально кивнув.

— Атож, голубчику.

— Бачили її?

Бармен, напевно, знав Мур-мур. Всі знали її, Мур-мур. Тому що вона завжди сиділа праворуч від нього, лікоть до ліктя.

— З годину тому.

— І дуже вона засмучена?

— Їй бракує тільки доброго віскі.

Бармен не знав, сміятися йому чи ні. Дрочити людей у Алена увійшло в звичку. Колись він робив це нарочито, та потім звик.

— Здається, дощ скоро перестане.

— А я й не помітив його.

Ален просидів ще з чверть години, спершися ліктем на стойку бару, потім вийшов, сів у машину і, їдучи вгору Єлісейськими Полями, помітив, що небо й справді посвітлішало.

Він звернув на авеню Ваграм, потім на бульвар Курсель. Але звідти крутнув не ліворуч, щоб заїхати до себе, а поставив машину у верхньому кінці бульвару Батіньоль.