Читать «Тюрма» онлайн - страница 16

— Я відповів ствердно.

Ален трохи досадував на себе, що дозволяє цьому товстуну безпорадно борсатися, хоч знав, яких зусиль коштувало його зятю говорити спокійним тоном.

— Я запевнив його, що ми з Адрієною кохали одне одного так само, як і в перші дні подружнього життя.

Голос його став глухим.

— Ти певен у тому, що не хочеш випити?

— Ні. Не хочу. Не знаю чому, тільки комісар наголошував на післяобідніх годинах.

— Післяобідніх годинах чиїх?

— Адрієни, звичайно. Хотів знати, чи виходила вона після сніданку з дому, чи зустрічалася з друзями…

— А таки зустрічалась?

Бланше завагався.

— Не знаю. У нас за вечерею часто збиралися гості. Ми теж бували на всіляких офіційних прийомах, коктейлях. Адрієні доводилося гуляти з дітьми. Вона з нянькою водила їх у Ботанічний сад.

— Ти про все це розповів комісарові?

— Звичайно.

— І, як тобі здалося, він був задоволений?

— Не зовсім.

— А ти?

Тут пролунало перше приховане визнання.

— Я теж…

— Чому?

— Бо сьогодні ввечері я розпитував Нану. — З часу народження дітей то була вже друга чи третя їхня нянька. Та вони всіх кликали «Нана», щоб було простіше.

— Спочатку вона опиралася, та кінець кінцем заплакала й зізналася, що Адрієна не завжди залишалася з дітьми в Ботанічному саду. Вона кудись зникала й поверталася за ними тільки в післяобідній час.

— У жінок завжди багато справ.

Видно було, як Бланше раптом ковтнув слину, дивлячись у вічі Алену, потім опустив повіки.

— Може, скажеш мені правду?

— Яку?

— Ти сам знаєш, що це необхідно, бо так чи інакше все стане відомо. Скоїлося вбивство, і наше особисте життя буде тепер виставлене напоказ.

Ален ще не вирішив, як бути.

— Крім того, зізнаюсь тобі, я не можу…

Не скінчивши, Бланше підніс хусточку до обличчя. Він тримався, доки міг. Ален з делікатності одвернувся, даючи зятю можливість опанувати себе.

Треба було переходити в рішучий наступ, та спершу Ален спорожнив склянку. Він не любив Бланше, ніколи не зміг би полюбити його і все ж зараз відчував до нього співчуття.

— Про що ти хочеш дізнатися, Ролане?

Цього вечора Ален вперше назвав зятя на ім'я.

— Ти не здогадуєшся? Хіба ти… хіба ви з Адрієною…

— Гаразд! Поклади хусточку в кишеню. І спробуй хоч раз не змішувати свої почуття з власною гідністю. Будемо говорити як мужчина з мужчиною. Згоден?

Зять глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Згоден.

— Насамперед запам'ятай: усе, що я тобі зараз скажу, — чистісінька правда, хоч я й сам іноді не вірив цьому. Після знайомства з Мур-мур потрібні були місяці, аби пересвідчитися, що я її люблю. Вона ходила за мною, мов цуценя. Я звик, що вона завжди була біля мене. Коли ми розлучалися на кілька годин, — адже обоє працювали, — вона завжди знаходила можливість подзвонити мені. Ми спали в одному ліжкові, і, коли я прокидався вночі, моя рука натикалася на її тіло.

— Я прийшов, щоб говорити з тобою не про Мур-мур.

— Стривай. Сьогодні ввечері мені стало ясно. Мені здається, я оце вперше в житті побачив речі такими, як вони є. Настали канікули, і Мур-мур мала поїхати до батьків…

— Адрієна жила тоді вже в Парижі?

— Так. Але вона цікавила мене не більше ніж канарка. Мур-мур поїхала всього на місяць, проте через тиждень я вже місця собі не знаходив. Вночі рука моя натикалася тільки на ковдру. По ресторанах та барах я повертався праворуч і нахилявся, щоб поговорити з нею. То був найдовший місяць у моєму житті. Я вже ладен був подзвонити їй, щоб поверталась.