Читать «Тюрма» онлайн - страница 14

— Нас тут… Стривай, полічу… Разом зі мною дев'ятнадцять… Ні, не бійся, це не оргія… Вісім фоторепортерів… Решта — журналісти… Щойно увійшла молода дама, теж журналістка… Налий собі сама, голубонько.

— Скільки часу вони в тебе залишатимуться?

— Хочеш, щоб я запитав їх? Скільки часу ви збираєтесь тут залишатися, хлопці?

Потім у трубку:

— Близько півгодини… Хочуть запитати мене про дещо…

— Що ти їм скажеш?

— А ти?

— Я вже виставив їх за двері.

— Ну й даремно!

— Адже я хотів спершу побачитися з тобою.

— Пізно вже.

— Ти не зміг би заїхати потім до мене?

— Боюсь, що не в силі буду вести машину.

— Ти пив?

— Як завжди!

— Тобі не здається. — що в таку хвилину…

— Саме в таку хвилину й корисно.

— Тоді я сам заїду до тебе.

— Сюди?

— Нам потрібно поговорити.

— Потрібно?

— Для нас усіх.

— Особливо для тебе, звичайно.

— Я буду за годину. Намагайся зберегти самовладання й гідність.

— У тебе їх вистачить на обох.

Ніякого почуття в голосі у зятя. Жодного слова про Адрієну, яку зараз, певно, патрають у Інституті судової експертизи, чи про долю Мур-мур.

— Слухаю вас, голубчики… Після того, що ви чули, мені нема вам чого сказати… Я приїхав додому перевдягтися, щоб потім їхати на обід з друзями… Розраховував застати дружину. Та біля дверей на мене чекав інспектор поліції…

— Отже, це він сповістив вас про новину? Тут?

— Ні… Він хотів з'ясувати, чи є в мене пістолет… Я відповів ствердно… Почав шукати в шухляді, та не знайшов. Годі молодик одвіз мене до свого шефа…

— До комісара Руманя?

— Так, до нього.

— Скільки часу тривав допит?

— Близько години…

— Ваше перше почуття, коли вас повідомили, що ваша дружина убила свою сестру?

— Я був приголомшений. Нічого не розумів…

— Вони добре ставилися одна до одної?

— Як і водиться між сестрами…

— Гадаєте, це вбивство на грунті ревнощів?

— Коли вбивають з ревнощів, мусить бути третя особа.

— Ви маєте рацію.

— Отже, ви усвідомлюєте, що означає подібне припущення?

Запала мовчанка.

— Якщо ця людина й існує, я її не знаю.

Дехто багатозначно перезирнувся.

— Але ж у вас порожні склянки…

Ален налив собі і передав пляшку одному з фоторепортерів.

— Налий друзям, голубчику.

— Ви допомагали своїй дружині в роботі?

— Я не читав її статей.

— Чому? Вам було це не цікаво?

— Навпаки! Я просто хотів, щоб вона почувала себе вільною і писала все, що у неї на душі.

— Вона ніколи не виявляла бажання писати для журналу «Ти»?

— Про це вона мені не говорила.

— Ви жили дружно?

— Так.

— Гадаєте, злочин був навмисний?

— Я про це знаю не більше, ніж ви… Ще є запитання?.. Можливо, завтра я отямлюсь і стану нормальною людиною… А тепер у мене в голові суцільна каша. До того ж я чекаю на зятя, а він не прагне з вами зустрітися.

— Він служить у Французькому банку?

— Так. Це людина впливова, і ваші головні редактори, певна річ, порадять вам поставитись до нього стримано.

— Але ж ви самі не дуже стримано говорили з ним по телефону.

— Стара звичка. Я завжди був погано вихований.

Нарешті репортери й фотокореспонденти пішли, і Ален з жалем зачинив за ними двері. Окинувши оком пляшки й порожні склянки, зрушені з місць стільці й крісла, розкидані на килимі обгортки фотоплівки, він хотів був до приходу Бланше навести порядок, та махнув рукою.