Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 92

Віруні стає ясно, що їх транспортують кудись… Ах, в Кара-Джу, і там мабуть, чекає якийсь Алієв. Господи! Що ж це за негідники? Хто вони? Навіщо схопили їх? Хочуть просто познущатися чи будуть вимагати викуп?.. Віруні і страшно, і соромно. Знову бідний Теренс через неї втрапив у халепу. І, здається, цього разу — в тяжку, може, в смертельну! Весь Севастополь знає про те, що сюди прибув багатій з Америки, і тому й схопили їх. Багатій не поскупиться, багатій віддасть за сина останній цент.

Що це? Віруня насторожується. Віруня помічає хтивий погляд одного з охоронців. Тримаючи в руках автомат, сласно позиркує на Віруню. Те, що він замірився вчинити — страшніше за всякий викуп… Віруня самим нутром відчула підлий намір бандита. Так і є. Ось він відклав автомат, ось він бурмоче щось улесливе, пробує вдавати ледь не закоханого. Ось рука його тягнеться до Віруні, і жовті, прокурені зуби хижо шкіряться.

В віруніній голові спалахнула рятівна думка… Треба зіграти роль, і хай він підсунеться ближче. Аби розслабився, втратив пильність, засліп у своїй дикій пристрасті.

— Ти хочеш мене? — вдає з себе ледь не потішену Віруня. — Ти, я бачу гарний мужчина… Тільки ж у мене зв’язані руки. Я не можу кохатися із зв’язаними руками.

— О! Харошая дєвочка! — зашепелявив гундосо бандит і притьмом взявся розплутувати мотузок за спиною в дівчини. Аж зубами вгризся в нього. — Можу дати тобі водки… Хочеш водки?.. Получиш много удовольствія!

— Не треба… Краще розв’яжи хутчіше руки!

— Это настоящий разговор женщины. Я буду тебя очень любить… Я тебя сейчас…

Та домовити він не встигає. Віруня, просунувши вбік руку, хапає маленького автомата — чула про такий, ізраїльський, «узі», — і жорстоким, різким ударом б’є нападника по голові. Ще раз, іще…Той виє від болю, корчі судомлять його тіло, він гарчить, хрипить, виє, схопився обіруч за голову.

В ту же мить Віруня виривається з-під нього, перевалюється через задній борт і падає на шосе. Різкий біль у плечі, в голові їй на хвилю туманіє, весь світ меркне..

Машина мчить далі. Віруня, опритомнівши, через силу зводиться на ноги і дивиться їй услід. І зразу ж, як ангел з небес, до неї підходить кремезний офіцер міліції з чорною краваткою і кашкетом ледь набакир. Запитує ввічливо, тамуючи в погляді тривогу:

— Ви начебто вистрибнули з цієї машини?

Віруня задихається, весь пережитий жах аж зараз упав на неї, їй бракує голосу, і вона шепоче благальне:

— Зупинить їх!

Офіцер не розуміє, але тривога на його обличчі стає суворою:

— Хто вони? Що за машина?

— Я втекла… там бандити…

Офіцер дивиться на неї з недовірою. І враз запитує: які бандити? І вже весь в пориві дії: розумію! Ви — Віра Олегівна. Це вас вони…

— Та мене ж! Мене! — починає рюмсати Віруня і раптом обезсилена припадає до офіцерових грудей. — Догоніть їх… Там мій товариш… американець…

— Буде виконано, шановна Віро Олегівно, — промовляє досить помпезно офіцер міліції, наче він уже ввів в дію усі рятівні засоби. І тут же говорить в причеплений до його грудей мікрофончик: — Доповідає пост номер 7! На виконання наказу Президента України звільнено одну особу: Віру Олегівну… повторіть, як ваше прізвище? (це до Віруні). Сікора!.. Повторюю: Віра Олегівна Сікора! Чому не затримав бандитів? Втекли… І тому визволити другого заручника не вдалося. Машини бандитів в наявності немає. І бандитів немає!