Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 90

— Кажи, що там? — запитав Президент.

— Ви не повірите, товаришу Президент, скажу вам таке… послання звідти, — кивнув на стелю Серж. — 3 космосу, товаришу Президент! ~ Очі в Сержа округлились, і дихати йому стало важко, навіть послабив собі^: комір сорочки. — Сьогодні вранці озвалося «червоне око». Отой милий шарик в моїй каюті. Пам’ятаєте?

— Добре пам’ятаю.

Знову починалася містика. Президентові не хотілося під цю трудну годину знову бавитися всілякими космічними казочками, хай вони сто разів реальні і ймовірні. Ну, що з того, що реальні? Що з того, що ймовірні? Ось тут, на вулицях і базарах істинна реальність. Тут вона в роздосадуваних очах, в гнівних вигуках.

— Гаразд, і чого ж воно хоче, те «око»? Чи як ви його назвали — «космічний брат»? Дуже складна ситуація у нас, самі знаєте…

— Здається, про це й мова.

— «Брат» усе знає?

— Абсолютно. І навіть винуватців його. Схоже на величезну акцію Зла. Вам пояснять.

— Не розумію: де, коли?

— «Космічний» хотів знати ваш маршрут і час прибуття на місце.

Було схоже не на містику, а на точно продумане з’ясування систем координат. Президент назвав маршрут, час ймовірного прибуття. Назвав місце свого відпочинку.

— Якщо ви не заперечуєте, я сьогодні ж усе передам в космос, — сказав Серж дещо таємничим голосом і аж наче сам злякався мовленого. Подумалось раптом, на яке грандіозне діло він наважився вивести Президента України. В такі хвилини сам стаєш наче співучасником космічного дійства.

Президент озирнувся по кабінету. Його пойняв неймовірний спокій, відчував наближення незвичайної хвилини, незвичайного звершення. Перед ним сидів офіцер, якого, може, вперше доля наблизила до загадки вічності. Це був дикий феномен, це була з’ява людини, яка через дивний збіг обставин могла дивитися на сьогоднішні події очима і серцем древнього дідугана. І це давало їй право ставати на рівні з усіма химерами космосу.

— Скажіть мені, Сергію Дмитровичу, в цю мить ви ще перебуваєте там, у травневі дні 1945 року чи вже тут з нами? — запитав капранга Президент.

— Мабуть, я тут… а там, у травні лишився тільки мій подив, моє безсилля.

— Не можу цього осягнути, Сергію Дмитровичу.

— Ми ніколи цього не осягнемо. Бо це діяння Космосу.

— Але ж ми теж Космос.

— Діти його, — сказав не своїм голосом Серж, відчувши себе причетним до чогось страшного і заразом благосного.

— Ваша правда, Сергію, — перейшов на батьківські інтонації Президент. — І тому мали б зрозуміти, що з нами діється. Хто ми? Нащо прийшли в цей світ? За яким законом маємо жити? Я тільки зараз осягнув себе по-справжньому. — Він рвучко повертається до капранга, який, сидячи біля столу, пильно простежує кожен його рух. — Страшно! І водночас ніби чуєш якусь полегкість. Ти правду кажеш: ми — діти Космосу. Вибач, що я до тебе так, по-батьківськи.

— А ви і є моїм батьком, — усміхається потішний власними словами Серж. — Мені ще тільки двадцять сім. І потім… — Серж мовчки підшукує слова: — Президент — то завжди батько!